Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

Іль Макія не сердився на свого друга за його ощадливість, бо розумів, що коли місто знехтувало їхніми роками важкої праці, Аґо зазнав ще сильнішого, ніж він сам, удару, до того ж утрата коханої також могла проявитися у покинутого закоханого дивними симптомами. З трьох друзів лишень Аґо не любив подорожувати, бо місто для нього було всім і навіть більшим, ніж він потребував. Якщо іль Макієя втратив місто, то Аґо втратив увесь світ. Інколи він казав, що покине Флоренцію назавжди, поїде до Америго в Іспанію і перетне океан. Розмірковував він про таку подорож без найменшого задоволення; скидалося, що він розповідає про свій відхід у потойбічний світ. Звістка про смерть Америго лише поглибила журу його кузена. Аґо, здавалось, ще охочіше, ніж раніше, думав про смерть під чужим небом.

Інші давні друзі стали буркотунами. Біаджіо Буонаккорсі та Андреа ді Ромоло посварилися між собою, а також з Аґо та іль Макією. Але Веспуччі та Макіавеллі залишалися близькими друзями, і ось чому Аґо ще вдосвіта з'явився на коні, аби з іль Макією піти на лови птахів, і ледь не вмер зі страху, коли у вранішньому тумані перед ним постали чотири величезні чоловіки і почали допитуватися, що він тут робить.

Однак щойно іль Макія, загорнутий у довгий плащ, вийшов з будинку і сказав, що то його друг, велети враз стали привітними. Чотири швейцарські яничари, як це добре знав Арґалія, були, по суті, великими базікалами, розпускали язика, як базарні баби, і поки вони чекали на іль Макію, що повернувся до будинку і закінчував намащувати пташиним клеєм в'язові гілки у маленьких клітках, Отто, Ботто, Клотто і д'Артаньян так жваво описали стан справ, що Аґо після тривалої байдужости вперше відчув сильний сексуальний потяг. Здавалося, ті жінки варті того, аби на них глянути. Тим часом Ніколо спорядився, і з порожніми клітками за спиною скидався на збанкрутілого вуличного торговця, а тоді двоє друзів рушили до лісу.

Піднімався туман.

– Скоро закінчиться міграція дроздів, – сказав іль Макія, – і на таке ми навіть сподіватися не зможемо.

Але в його очах світився вогник, якого не було вже довгий час, й Аґо запитав:

– А вони як, нічогенькі?

Повернулася також іль Макієва усмішка.

– Дивна річ, – сказав він, – навіть дружина перестала цабанити.

У ту мить, коли Кара Кьоз та її Дзеркало увійшли в будинок Макіавеллі, Марієтта Корсіні почувалася трохи недолугою. Приємний гіркувато-солодкуватий аромат ширився довкола обох чужинок і дуже швидко заповнив коридори, горішній поверх та всі закутки дому, і Марієтта, вдихаючи той сильний запах, почала думати, що її життя було не таким уже й поганим, як вона гадала, що чоловік кохав її, а діти були хорошими дітьми, а ці гості, зрештою, найбільш імениті серед тих гостей, яких вона мала честь коли-небудь приймати. Арґалія, попросивши дозволу залишитися їм на ніч у будинку перш ніж поїхати до міста, мав спати на дивані у кабінеті іль Макії; Марієтта відвела принцесу до гостьової спальні й запитала, трохи ніяковіючи, чи її фрейліна не захоче зайняти одну з дитячих кімнат. Кара Кьоз притулила палець до губів господині і прошепотіла їй на вухо:

– Ми з нею і в цій кімнаті помістимося.

Марієтта лягла спати з дивним відчуттям блаженства, і коли її чоловік також ліг біля неї, вона розповіла йому без жодного здивування в голосі, що обидві пані вирішили спати разом.

– А що мені до тих жінок, – сказав її чоловік, а серце Марієтти тьохнуло від радости, – жадана жінка лежить коло мене.

Кімната було заповнена гіркувато-солодкуватими пахощами парфумів принцеси.

Що ж до Кара Кьоз, то, щойно за нею та дівчиною-Дзеркалом зачинилися двері, її охопило відчуття екзистенційного страху. Час від часу на неї накочувався такий смуток, але протистояти йому вона так і не навчилася. Її життя було низкою вольових дій, тож інколи вона починала вагатися і впадала у відчай. Вона побудувала життя на коханні чоловіків, на впевненості у своїй спроможності за необхідности викликати у них кохання, але коли поставали найтемніші питання сутности її власного «я», коли вона відчувала, як здригається і карається її душа під вагою самотности й втрат, тоді не допомагало жодне чоловіче кохання. Тому дійшла висновку про невідворотність питання вибору між її коханням та її внутрішнім «я», і про те, що коли такий час настане, то у неї не буде вибору, вона не зможе вибрати кохання. Бо в іншому разі поставить під загрозу своє життя. Виживання – понад усе.