Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Моя Анжеліко, – сказав він.

– Тут Анжеліка, Анжеліка тут, – відповіли дві жінки. Тихенький сміх, стогони, голосний вигук і приглушені крики.

Вона прокинулася на світанку. Він спав сном чоловіка, від якого після пробудження дуже багато залежатиме, а вона спостерігала за його диханням. Дзеркало також спала. Кара Кьоз усміхнулася. Моя Анжеліка, прошепотіла вона по-італійському. Кохання між жінками – триваліше, ніж між жінками та чоловіками. Вона торкнулася волосся, такого довгого, такого чорного. Зовні долинули якісь голоси. Хтось прийшов. Швейцарські велети зупинили прибульця. Потім вона почула, як власник будинку вийшов над вір і все пояснив. Вона добре усвідомлювала, ким був цей Ніколо – великий чоловік – у годину поразки. Може, він знову підійметься, знову стане впливовим, але будинок переможеного – це не місце для неї. Велич переможеного чоловіка передається легко, велич його розуму і, мабуть, душі, але він програв свою війну, тому для неї він був нічим, він не міг бути чимось. Наразі вона цілковито покладалася на Арґалію, розраховувала на його успіх, коли вона піднесеться разом з ним, розправить крила й полетить. Але якщо вона його втратить, то дуже побиватиметься за ним, якийсь час буде невтішною, а тоді вчинить так, як має вчйнити. Вона розчистить собі шлях. Хай що станеться сьогодні, вона вже невдовзі прокладе собі дорогу до палацу. Вона призначена для палаців та королів.

Птахи залітали у клітку і приклеювалися до гілок в'язу. Аґо та іль Макія хапали їх і скручували їм голівки. Сьогодні на обід у них буде смачна юшка із співочих пташок. Вони все ще одержуватимуть від життя насолоду, хоча б допоки не скінчиться міграція дроздів. Вони повернулися до Ла Стради з двома торбами пташок, а щаслива Марієтта чекала на них з келихами запашного червоного вина. Арґалія та його люди вже вирушили до міста, залишивши лишень Костянтина Серба та дюжину яничарів під його орудою, аби в разі потреби захистити жінок; тому Аґо довелося зачекати на зустріч з мандрівником. Згодом він відчув біль розчарування. Ніколо замалював йому перетворення їхнього давнього друга на майже жінкувате, але дуже жорстоке східне втілення Смерти – в «Арґалію Турка», якого селяни почали називали саме так, як він багато років тому і передбачав, коли вирушав малим хлопцем на пошуки свого щастя; тож Аґо хотілося все побачити на власні очі. Повернення Арґалії з чотирма швейцарцями-велетами, про що він колись мріяв, було чимось неймовірним.

А тоді на сходах почулося тупотіння ніг, Аґо глянув угору й Арґалія ніби перестав для нього існувати. Він почув, як сам до себе каже, що досі не бачив вродливішої у світі жінки, що Сімонетта Веспуччі та Алессандра Фіорентина були простачками порівняно з жінками, що сходилися до нього – прекраснішими від самої краси, настільки вродливими, що треба було пригадувати новий термін на означення їхньої вроди і відмовитися від того, що чоловіки вважали прекрасним у повсякденній посередності. Аромат випередив їх і оповив його серце. Перша жінка було дещо вродливішою, ніж друга, але якщо заплющити одне око і не бачити першої, то друга жінка була найвродливішою на землі. Проте навіщо це робити? Навіщо стирати унікальність лишень для того, аби видатне здавалося кращим, ніж воно було насправді?

– А трясця тобі, Макіє, – прошепотів він, аж його піт пробив, а лайка вирвалася з рота під впливом емоцій, і то після тривалого часу цілковитої відмови від міцних словечок, а тоді й торба з мертвими дроздами випала у нього з рук.

– Здається, я знову бачу смисл життя.

Герцог замкнув свій палац, побоюючись вторгнення знавіснілого натовпу, що в ті дні після першого обрання Папою одного з Медичі був в екстазі на межі насильства.

– Народ забавлявся, – сказав Арґалія іль Макії пізніше, – незважаючи на стать і вік.

Оглушливі церковні дзвони безупинно били glorias, а багаття загрожували цілим районам міста.

– У Меркато Ново, – повідомляв Арґалія, – бешкетники повідривали шалівки від банків та крамниць із шовком. Коли ж влада отямилася і спробувала зупинити розгардіяш, то вже навіть дах суконної купецької гільдії, старої Калімали, було розібрана на дрова і спалено. Мені розповідали, що багаття горіло навіть на дзвіниці Санта-Марія Фіор. Безлад тривав упродовж трьох днів.

Вулиці задихалися від галасу й диму. Трахалися і спереду і ззаду на кожній бічній вуличці, і все це було до одного місця. Щовечора прикрашений гірляндами віз перемоги воли тягли від садів Медичі на П'яцца Сан Марко до Палаццо Медичі на Віа Ларґа. Біля зачиненого палацу Медичі громадянство спочатку співало пісень на честь Папи Лева X, а тоді підпалювало віз з квітами. З вікон горішніх поверхів палацу нові правителі кидали у натовп щедрі подарунки, тож флорентійці розхапали, – мабуть, з десять тисяч золотих дукатів і дванадцять великих хустин срібла. На вулицях міста стояли бочки з вином та кошики з хлібом, з яких міг пити і їсти кожен флорентієць. Злочинців відпускали, повії багатіли, а немовлят-хлопчиків називали на честь герцога Джуліано та його небожа Лоренцо або ж на честь Джованні, який став Левом, а дівчаток-немовлят хрестили Лаодаміями чи Семірамідами на честь вельможних пань родини.