Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Жива смерть, – сказав він іль Макії, – гірша за смерть мертвих, бо живий труп може відчувати біль розбитого серця.

Ніколо дещо знав про живу смерть, бо хоч йому і вдалося уникнути смерти мертвих, нар&зі він був мертвим псом, таким самим мертвим псом, як і Аґо, оскільки обох їх викинули з життя, з їхньої роботи, з ґранд-салону, такого як в Алессандри Фіорентини, з усього того, що вони вважали реальним життям. Так, вони були псами з розбитими серцями, вони були навіть не псами, а одруженими псами. Він, було, втупиться у свою дружину за обіднім столом і не знає, що їй сказати. Її звали Марієтта, і тут же були його діти, їхні діти, багато, багато їхніх дітей, аякже, він одружився і як достойний чоловік мав дітей, але це було в іншому віці, у віці безтурботної величі, коли він для бадьорости та свіжости щодня трахав іншу дівулю, а також і свою дружину, ну, щонайменше шість разів. Марієтта Корсіні, його дружина, шила йому спідні сорочки та рушники і нічого ні про що не знала, не розуміла його філософії і не сміялася з його жартів. Усі в світі вважали його дотепним, але вона була буквалістом і думала, що чоловік завжди має на увазі те, що каже, а метафори та алюзії були лишень інструментами, за допомогою яких чоловіки обманюють жінок і хочуть, аби вони не знали, що відбувається довкола них. Він любив її як члена своєї сім'ї. Ну, як брата чи сестру. Коли він трахав її, то відчував себе трохи неправильним. Відчував себе винним в інцесті, так ніби він трахав сестру. До речі, це відчуття було єдиним засобом, який міг його збудити, коли він лежав з нею. Я трахаю свою сестру , казав він собі й кінчав.

Вона знала його думки, як кожна жінка знає думки свого чоловіка, і вони їй не подобалися. Щодо неї він був люб'язний і по-своєму кохав її. Мадонна Марієтта і її шестеро дітей – ох, ці ненажерливі роти. До абсурдности плодюча Марієтта: тільки торкнися її, і вже вона ходить при надії, і вигулькує Бернардо, Ґуідо, Бартоломія, Тотто, Прімавера та ще один хлопчик, як же його звати, Людовік, і здавалось, що кінця-краю не буде його батьківству, а в ті дні з грошима було сутужно. Ось вона квапиться до таверни з виглядом, ніби горить її будинок. На голові має домашній чепець із шлярками, а волосся безладно спадає кучерями навколо її яйцеподібного обличчя з малими повним устами, а руки звисають, як крила в качки; тепер стосовно качок, треба сказати, що ходила вона перевальцем. Його дружина ходила перевальцем. Він одружився з жінкою, що ходить перевальцем. Він не уявляв, як зможе він знову торкнутися її інтимних місць. Однак не було жодної причини торкатися її ще колись.

– Niccolo mio, – крикнула вона голосом, який таки дуже скидався на квакання, – ти бачив, що суне вниз по шляху?

– Що таке, дорога дружинонько? – перепитав він дбайливо.

– Щось дуже недобре для округи, – сказала вона. – Ніби сама смерть на коні та її людоїди-велети, а поряд якісь дві дияволиці.

Приїзд в Сант'Андреа, що в Перкуссині, жінки, яка стане видатною або ж навіть загальновідомою як l'ammaliatrice Angelica , себто так званої флорентійської чарівниці, змусило чоловіків бігти з полів, а жінок – з кухонь, витираючи пухкі пальці об фартухи. Дроворуби прибігли з лісу, м'ясник з'явився із різниць із закривавленими руками, а гончарі позалишали свої печі. Фрозіно Уно, брат-близнюк Фрозіно Дуо, вийшов з млина геть запорошений борошном. А подивитися було на що: загартовані в битвах стамбульські яничари зі шрамами, у цій ділянці лісу також не побачиш і чотирьох швейцарських велетів-альбіносів на білих конях, вже не кажучи про величну постать на чолі кавалькади з білою, білою шкірою і чорним, чорним волоссям, себто про постать блідого капітана, яку синьйора Макіавеллі назвала Тією з Косою, яка, поза сумнівом, викликала тривогу, тому й діти відсахувалися, коли вершник проїжджав повз них, оскільки був він ангелом-винищувачем чи ні, але побачив надто багато крови, пролитої як для власного блага, так і на благо інших. Але навіть якщо він і був Ангелом Смерти, він видавався дивно знайомим і досконало володів місцевою говіркою, тож люди задумувалися над тим, чи Смерть завжди приходить, так би мовити, в місцевому прояві, говорячи твоєю мовою, знаючи твої потайні місця й розуміючи твої домашні жарти, навіть коли вона провадить тебе в долину тіней.

Однак саме двійко жінок, «дияволиць», як їх назвала Марієтта Корсіні Макіавеллі, швидко привернули до себе увагу кожного. Вони їхали на конях так, як їздять чоловіки, широко розставивши ноги, тому жіноча аудиторія роззявляла роти від подиву з однієї причини, а чоловіча – з іншої; їхні обличчя світилися сяйвом одкровення, ніби в перші дні після відкриття облич вони могли спивати світло з усіх очей, що дивилися на них, а тоді випромінювати його вже як свій особистий блиск, досягаючи при цьому гіпнотичного ефекту із спонуканням до фантазій. Брати Фрозіно, близнюки, побачивши їх здалеку, почали навіть мріяти про подвійне весілля у недалекому майбутньому. Незважаючи на свої ілюзії, вони мали достатньо гострий зір, аби зауважити, що дивовижні панночки були не схожими, і, може, навіть не родичами.