Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

Коли вона роздягнула Арґалію і на його спідній білизні побачила вишиті тюльпани, то зрозуміла, що він, як і кожний чоловік, маючи справу зі смертю, підвладний забобонам і робить усе можливе, аби її відігнати. А коли ж зняла білизну і побачила татуювання тюльпанів не тільки у нього на лопатках та сідницях, але навіть на товстому дишлі його прутня, то знала вже напевно, що зустріла кохання свого життя.

– Тобі більше не потрібні ті квіти, – сказала вона, пестячи їх. – Тепер ти маєш мене, і я приноситиму тобі щастя.

Він подумав: «Так, я маю тебе, але лишень допоки маю. Допоки ти не захочеш покинути мене, як ти покинула свою сестру, тобто не захочеш знову поміняти коней, як ти поміняла шаха Ізмаїла на мене». Проте кінь – це лише кінь. Вона прочитала його думки і побачивши, що йому потрібні переконливіші докази, плеснула в долоні. У палату, пишно прикрашену квітами, ввійшла дівчина-Дзеркало.

– Скажи йому, хто я така, – промовила вона.

– Вона – жінка, що кохає вас, – сказала дівчина-Дзеркало. – Вона може причарувати змій на землі і птахів на деревах і закохати їх, вона закохалася у вас, тому ви одержите все, що захочете.

Чарівниця ледь повела бровою, і дівчина-Дзеркало зняла із себе одяг і шаснула в ліжко.

– Вона – моє Дзеркало, – сказала чарівниця, – вона – тінь, що сяє. Хто володіє мною, той володіє нею.

У цю мить Арґалія, великий воїн, визнав свою поразку. Після такого несподіваного удару з флангу єдине, що міг зробити чоловік, так це беззастережно капітулювати.

Саме він назвав її «Анжелікою». Скорений «Кара Кьоз», її рішучим натиском та незнайомою послідовністю звуків, він дав їй неземне ім'я, під яким її знатимуть у нових світах. А вона, своєю чергою, передала це ім'я дівчині-Дзеркалу.

– Якщо я маю бути Анжелікою, – сказала вона, – тоді нехай цей ангел-охоронець теж буде Анжелікою.

Упродовж багатьох років він, як об'єкт султанової прихильносте мав честь мешкати у палатах Притулку Блаженства, себто Топкапі, а не в спартанських умовах яничарських бараків. Тепер, коли в палатах була помітна жіноча рука, вони почали нагадувати справжній дім. Проте дім для таких чоловіків як Арґалія, коли вони дозволяють собі повірити, що він у них є, – це завжди неспокійна і небезпечна ідея. Вона може затягнути їх, наче аркан. Селім Грізний був не Байезидом чи Мухамедом і не вважав Арґалію своєю незамінною правою рукою, але можливим і до того ж небезпечним суперником у боротьбі за владу, популярним генералом, який може повести своїх яничарів у святая святих палацу, як він це зробив, коли відправив на той світ Головного Візира. Чоловік, спроможний убити візира, спроможний вбити і царя. Такий чоловік уже, мабуть, не знадобиться. Щойно вони прибули до Стамбула, Султан, привселюдно осипаючи похвалами свого італійського воєводу за його активну участь у славній перемозі біля Чалдирана, активно готувався до ліквідації Арґалії.

Новина про хистке становище Арґалії дійшла до його вух завдяки бажанню Кара Кьоз і надалі культивувати його любов до тюльпанів. По всьому Притулку Блаженства росли обгороджені мурами садки, в улоговинах і дібровах вільно блукали сарни, а далі розкинулися прибережні луки, що спускалися до Золотого Рога. Клумби з тюльпанами квітли у Четвертому Дворі на малому пагорбі на північному боці комплексу Топкапі, найвищій точці в усьому Притулку Блаженства, де розташувалися невеликі відкриті дерев'яні павільйони. Навколо них буяли тюльпани і сповнювали все довкруж спокоєм та безтурботністю. Принцеса Кара Кьоз і дівчина-Дзеркало, скромно закриті чадрою, частенько проходжувалися садками і відпочивали у відкритих павільйонах, п'ючи солодкі соки і ніжно бесідуючи з палацовими бостанці , тобто садівниками, просячи їх нарвати квітів для пана Арґалії, а також щебечучи, як то жінки вміють, про різні невинні чутки нового дня. Дуже скоро вся садова обслуга, від рядового прополювача бур'янів до Бостанці-Баші, головного садівника, палко захопилися двома панянками і, як то буває зі справжніми закоханими, розв'язали свої язики. Дехто казав про те, як швидко, на їхню думку, обидві нетутешні панянки вивчили турецьку мову, ледь не за ніч. Наче за помахом чарівної палички, казали садівники.

Однак справжня мета Кара Кьоз була геть не безневинною, їй стало відомо, а про це дуже скоро дізналися всі нові мешканці Притулку Блаженства, що тисяча й один бостанці були не тільки султановими садівниками, але також офіційними катами. Якщо жінку звинувачували у злочині, то бостанці зашивали її ще живою у мішок з камінням і викидали у Босфор. А якщо треба було вбити чоловіка, то кілька садівників хапали його і здійснювали акт ритуального задушення. Кара Кьоз заприятелювала з бостанці й дізналася про те, що вони з чорним гумором називали тюльпановими новинами. Невдовзі сморід зради почав долати запах квітів. Садівники попередили, що на її повелителя, великого генерала, слуги у трьох султанів, чатує небезпека постати перед судом за сфабрикованими звинуваченнями і бути засудженим на смерть. Про це вона дізналася від Бостанці-Баші. Головний садівник Притулку Блаженства був султановим головним катом не тільки завдяки своїм знанням у садівництві, але також завдяки своєму швидкому бігові, бо коли якогось зверхника двору засуджували на смерть, йому давали шанс, якого не давали простолюдинам. Якщо він міг втекти від Бостанці-Баші, то йому дарували життя; вирок замінювався вигнанням. Але Бостанці-Баша славився тим, що був швидкий, як вітер, тож «шанс», зрештою, аж ніяк не був шансом. Однак цього разу садівник не тішився з того, що йому доведеться зробити.