Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

Це подобалося йому, аякже, будучи сприйнятливим до похвали, він не зважав на незалежність її величної вроди, якою не може володіти жоден чоловік, тієї вроди, яка володіє сама собою, яка, мов той вітер, дмухає, куди їй заманеться. Хоча заради нього вона все покинула, змінила весь свій світ, наче у вікно глянула, залишивши сестру, брата і весь свій клан, аби подорожувати на захід у прегарному товаристві незнайомця. Шах Ізмаїл, до нестями самозакоханий чоловік, вважав цей рішучий крок абсолютно природним, адже, зрештою, це робилося для нього. Тому він не бачив у ній якогось бродіння, не^ помічав чогось невикорчуваного. Якщо жінка так легко знехтувала однією відданістю, то вона може так само легко знехтувати і наступною.

Були такі дні, коли вона хотіла розбещености: своєї розбещености і його. В ліжку вона шепотіла йому, що всередині себе має ще одне «я», погане «я», і коли те друге «я» оволодіває нею, вона не відповідає за свої вчинки і може зробити що завгодно. Це збуджувало його до нестями. Вона була чимось більшим, ніж рівнею йому в коханні. Вона була його королевою. За чотири роки вона так і не подарувала йому сина. Та дарма. Вона була святом відчуттів. Вона була тим, за що чоловіки вбивають. Вона була його пристрасною згубною звичкою і його вчителем.

– Ти хочеш, аби я послав Байезиду кубок із черепа Шайбані, – сказав він захриплим голосом, ніби очманілий. – Послати йому череп іншого чоловіка?

– Коли ти п'єш з черепа свого ворога – то це велика перемога, – шепотіла вона. – А коли з черепа твого ворога вип'є Байезид, то в його серці поселиться страх.

І він зрозумів, що на кубок вона наклала прокляття страху.

– Ну що ж, – сказав він, – ми зробимо так, як ти сказала.

Настав і минув сорок четвертий день народження Арґалії. Він був високим блідолицим чоловіком, і, незважаючи на роки, проведені у воєнних походах, мав білу, ніби у жінки, шкіру; як чоловікам, так і жінкам до вподоби її м'якість. Він просто кохався у тюльпанах, вони прикрашали його плащі та туніки, бо існувало повір'я, що тюльпани приносять щастя; з п'ятнадцяти сотень різновидів стамбульських тюльпанів його палац був переповнений шістьма. Світло Раю, Незрівнянна Перлина, Неземна Втіха, Подих Кохання, Діамантова Заздрість і Світанкова Троянда були його улюбленими сортами; біля них він розкривався як сенсуаліст-ласолюб в оболонці загартованого воїна, як ховається людина задоволення у личині вбивці, як жіночість міститься у чоловікові. Він також мав жіночий смак до всього прекрасного: коли був не у похідному вбранні, то обвішував себе самоцвітами та шовками, а також мав велику слабкість до екзотичних хутр, особливо московської чорнобурки та рисі, які доставляли в Стамбул через Феодосію, що в Криму. Носив довге і чорне, як вороняче крило, волосся, а губи мав повні й червоні, як кров.

А кров і її проливання було справою його життя. За султана Мухамеда II він брав участь у десятках воєнних кампаній і виграв усі битви, в яких він тільки підводив свій аркебуз і натискав на гачок або ж виймав із піхов свою шаблю. Навколо себе він, як щит, згуртував загін вірних йому яничарів на чолі зі швейцарськими велетами Отто, Ботто, Клотто і лейтенантом д'Артаньяном, і, попри те, що оттоманський двір був повний змов та інтриг, йому вдалося уникнути сім замахів на своє життя. Після смерти Мухамеда імперія стояла на порозі громадянської війни між його синами Байезидом та Семом. Коли Арґалія довідався про відмову Головного Візира поховати тіло мертвого султана впродовж трьох днів, що було викликом мусульманській традиції й означало, що Сем може досягти Стамбула і захопити трон, він повів швейцарських велетів до резиденції Візира і вбив його. Опісля він повернув Байезидове військо проти потенційного узурпатора, і той опинився у вигнанні. Коли все втихомирилося, султан призначив його своїм головнокомандувачем. Доводилося Арґалії перемагати і єгипетських мамелюків також на морі, а коли здолав союзний флот Венеції, Угорщини та Папи, то його адміральська слава зрівнялася зі славою суходільного полководця.

Після того найбільшим клопотом стали народи ґизильбаш з Анатолії. Вони носили червоні шапки з дванадцятьма складками, аби виказати свою любов до шиїзму Дванадцяти Імамів, і, зрештою, потрохи ставали на бік шаха Персії Ізмаїла, самопро-голошеного Істинного Бога. Третій син Байезида Селім Грізний хотів розбити їх упень, але батько втримав його від цього. Тому Селім Грізний почав думати про батька як про миротворця та слабака. Коли кубок від шаха Ізмаїла прибув до Стамбула, то Селім аж скипів від смертельної образи.