Любко Дереш - Архе

«Здоров, Буб, як життя, Буб?». Він був маленьким причеп ливим енергетичним упирцем, якого неможливо відігнати від себе, поки перед очима маячать це миле личко, довірливі оченята й несмілива усмішка. П’явка стояв перед витоками заледве не всіх знайомств. Простіше кажучи, П’явка знав усіх.

Не надійтеся, Вас він знає теж.

— У тебе багато знайомих, правда? От ти знаєш такого Женю? Євґєнія з Омська?

Буба потроху оклигував від стресу. Його енергетичні мацаки висмикували останні сили з моєї нікчемної фізичної оболонки.

— Ну, знаєш? Євген Фторний з Омська…

— Фторний… Женя Фтор, напевне?! Такий кавказець з носом?

У тому, що в Ґєня Фторного, якого я шукав, теж є ніс, сумнівів майже не було. Та все ж потрібна зачіпка суттєвіша.

— То, кажеш, його знають під прізвиськом Фтор?

— Ну та, він з Диким дружить. Постійно про хімію говорить. Про інше він говорити не може, тільки про хімію і тонкі світи. От знаєш, я також читав там про тонкі тіла, про різних ґуру, а ти читав? От я, наприклад, я не таяк всі, я вважаю, шо це все правда, шо дійсно були такі вуйки, і з ними різні такі речі творилися, а ти читав про якихось? Ти як думаєш?

— Не знаю, як тебе, а мене від езотерики верне, — сказав я, пригадуючи, як злісно стругав після мухоморів. — А взагалі то мені цікаво поговорити з тобою про Фтора і його дружбана Дикого. Розкажи мені про нього. Дикий теж на хімії повернутий?

— Ну! Та вони такі дурні, вони собі на спині один одному tatoo набили. Уявляєш, набити собі справжнє тату — велике ше й до того! Фтора так називають, бо йому Дикий велику букву F набив. І двієчку маленьку в індексі. А Женя Дикому — «йод два». Типу хімічні знаки. От я не знаю, це вже зовсім як папуаси. Я би собі такого нік коли не зробив. Я би, знаєш, я би собі на плечі колись хотів — таку, знаєш, хортячу морду, аґресивну таку. Але не зараз, а колись. Та, оце було би дійсно кльово — хортяча морда всередині зірки перевернутої, і такими витими буквами шось написано. Правда, кльово було би? Але я не знаю, це взагалі — робити якісь тату — це ж неприродно, ну, перевідні — ше куда не йшло…

«Тату ю ван ня, — подумки промовив я і переконався, що світ стоїть там, де поклали. — Ну й напружний же ти!»

— Слухай, а де можна Фтора знайти? От де, скажи, вони з Диким люблять ходити?

— О, та вони такі волоцюги, вони навіть раз були на кафедрі в авдиторії ночували! Уявляєш собі? Бо не мали де заночувати. Тоді прибиральниця…

— Вибач, а ДЕ САМЕ ЇХ ШУКАТИ?

— Ой, я зараз не знаю, спробуй під «Жабою» пошукати, може, у «Книжці». Але найімовірніше, в «Опері скрипу». Ти мені знаєш шо, ти мені свій телефончик дай, а я тобі, як дізнаюся, обов’язково передзвоню.

— Не маю, — зверхньо відповів я. — Відключили на неуплату.

— А… Ага… О, тоді давай завтра після пар зустрінемося, можемо пошукати їх удвох, як ти на таке дивишся? От у мене сьогодні такі важкі пари, аж після п’ятої закінчуються, а завтра тільки дві практичні, хоча теж, знаєш, не мед…

— Завтра о третій. Тут, — я сплюнув на асфальт, уточ нивши, де саме, і глянув йому в очі.

Я побачив там страх.

Але ж я втішився!

Я знову сидів у себе вдома і тупо втикав на безлад кім нати, слухав, як тарабанить дощ усередині газового лічиль ника.

До вищепереліченого інвентарю додалася вагома деталь: на моєму ліжку розвалився, мнучи простирадла й проги наючи пружини, величезний морж. Він уважно слідкував за мною спокійним поглядом чорних очей і важко дихав.

Видно, моржеві було душно.

«Тю, морж», — подумав я, прийшовши додому й заставши тварюку на гарячому. Саме в той час мій новий знайомий важкими чи то стрибками, чи то кидками пересувався по кімнаті, залишаючи по собі кільватер розсунутого тілом сміття.

Тепер, попахкуючи сиґаретою і недбало гортаючи підручник з аналітичної хімії, я час від часу глипав на його важку лискучу тушу і знову чомусь думав без здивування: «Тю, морж!». Присутність моржа мене до певної міри заспокоювала — він випромінював рівновагу. Особливо вдало морж гармоніював із покривалом, котре я стелив поверх ковдри на ліжку. А складки! Боже, я зрозумів, що не бачив ще у світі природнішої речі: грубих складок шкіри на спині моржа і цупких зморщок старенького покривала довкола ввігнутості, яку створювало моржеве тіло на ліжку.

Коли мені видалось, що морж заснув, — його дихання стало глибоким і рівномірним, — я тихенько включив собі оперу «Мойсей». До дідька! Як усе таки затишно з цими тваринами! Настільну лампу я повернув до стелі — щоби мого друга не разило в очі. Взагалі душевна обстанівочка — тихенько веде свою арію Азазель, морж спить на ліжку, розсіяне світло і четверговий вечір. Мабуть, варто собі з такої радості запарити чаю.