Любко Дереш - Архе

Я вийшов на кухню і, докурюючи, спостерігав, як із носика чайника валить пара. Наслухав краєм вуха монолог Бога з опери. «Взагалі, опера — це круто», — подумав я і підмітив, що після менструацій роблюся дуже сентиментальним і схильним до узагальнень.

«А як не вийде самому плід той донести…»

«Донести… Донести…»

На підтвердження моїх думок з кімнати долинуло пронизливе ревіння. Чимось нагадувало спроби собаки замукати коровою.

«Донести неспромога, то найкраще увесь той тягар положити на Бога!»

Знову ревіння, на цей раз уже ближче до тональності арії.

«На Бога! На Бога!» — підспівував хор.

З третьої спроби морж проревів в унісон, і я подумки зааплодував. Мені захотілося купити йому букет арктичних фіалок, увірватися до кімнати й кинутися моржеві на шию.

З за спини долинули скрипіння ліжка і звук, мов із батута на підлогу гепнулася товста тітка.

За кілька секунд під акомпанемент шарудінь та порох кувань на кухню вповз морж.

Про себе я відзначив, що у майбутньому нам буде важко розминатися — своєю тушею мій новий товариш повністю перегороджував прохід.

Морж вповз приблизно наполовину і зупинився трохи перепочити. За цей час я роздивлявся його бивні — нічого такі, але я б на очі декана з такими не з’являвся. Хтозна що можуть подумати. Я підійшов до цієї дихаючої гори сала й помацав моржеві вуса. Довгі, жорсткі й просвічують білим.

Морж продовжив свій анабасис на кухню, і я збагнув, куди він тягнеться — до холодильника. Це кинуло певне світло на загадку моржевої об’яви.

Полярний гість, немовби зрозумівши, що його розку сили, додав чаду. Ненароком він перевернув табуретку і посунув стіл — із цукернички злетіла кришечка, вивер нулась ложка й розсипала цукор. «Ще сусідів побудить», — подумалось мені, одначе думку розвивати не став.

Морж видав протяжне мукання, надривне, мов у корови, і з силою буцнувся головою об холодильник — так, що той аж похитнувся. Потім буцнувся ще раз і запитально глянув на мене. Мені ж від такого погляду стало зовсім незручно, і я відвів очі вбік. Почував себе достоту так, наче близький друг запропонував зробити щось таке, що йшло врозріз із моїми поглядами на життя.

Морж вдарився в холодильник утретє, і я, заливаючи сухий чай окропом, подумав, що дверці, мабуть, рятувати запізно. Заніс у кімнату чай (виходячи, довелося перес тупити через масивний хвіст — кухня в мене маленька).

Он як — і двері тепер на кухню не закриєш, бо хвіст не влазиться, і назад не затягнеш. Зрештою…

Я підійшов до моржевого хвоста — він закінчувався лапами плавцями, що зрослися докупи, — обхопив його руками і потягнув. Морж не впирався, але від того, що мені так просто вдалося зрушити з місця таку тушу, я відчув себе як уві сні. Поки я затягував його назад до кімнати, він кілька разів глянув на мене через плече, — шкіра на шиї бралася глибокими лискучими складками, — глянув не то осуд жуюче, не то з німим проханням. Сумним поглядом він проводжав недосяжні тепер дверці холодильника, а їх вигнуте відображення в очах тварини робилося чимраз меншим.

Морж брикнув хвостом, вирвавшись із моїх рук. Мотнув головою і, натрапивши поглядом на шафу, трохи підповз до неї. А потім почав методично тертися бивнями об її кант, здираючи при цьому лак. З глибин його жирної горлянки чулося задоволене гурчання, як із забитого слиною гелікона.

Найбільшу насолоду морж отримував, коли шерехатий кант шафи шкрябав його ясна. Від такої картини я й собі провів язиком по яснах і подумав, що час уже почистити зуби.

Не відкладаючи цю справу надовго, пішов у ванну.

Понюхав по дорозі долоні — вони пахли тюлькою. Капа на ліжку теж, мабуть, просмерділася.

Але то все дурниці.

О третій точно на місці плювка я чекав свого нового знайомого. Я згорбився і час від часу пошарпував лівим кутиком рота, імітуючи нервовий тик — входив у роль потворного, але до біса харизматичного, до того ж трохи божевільного хіміка експериментатора.

Побачивши, якими вкрадливими, плюшевими кроками наближається П’явка, я подумав, що роль трохи боже вільного буде, можливо, не зовсім тою. Доречнішою вида лася та, котру про себе я звав так: Поранений в Голову П’є Зеленку.

— Здоров, Бабу, — кинув я недбало. — Канапку будеш?

Свої перекуски я зазвичай носив у чорних кульках на сміття. Перехожі розцінювали це як акт екстремізму.

П’явка секунду вирішував, наскільки безпечно для кар’єри та здоров’я брати до рук ту страшну архітектурну вигадку з трьох лопат житнього хліба і низки майонезних катастроф, яку я назвав канапкою. Врешті відмовився, і я в гордій самотності віддався провансальному божевіллю.