Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Колись тут не залишиться нікого.

А нині ще живуть кілька десятків тисяч людей, у цьому містечку під горою й над річкою. Ще живуть, але вже дуже хочуть виїхати. Дивно, бо ж Ведмедів створений для життя. Давніше місто називалося просто й вичерпно — Медів, але згодом прийшли орди з імперії ведмедів, які й перейменували населений пункт. Імперія їхня впала, проте назву вже не змінювали — такими ведмедівці були ледачими і байдужими. Мешканці довколишніх сіл казали, що улюблена тварина ведмедівці» — змія, адже вона ходить лежачи.

Однак раз на рік і мотика стріляє, тому навіть серед ледачих ведмедівців знайшовся один справжній діяч, вібратор духу, лідер. Сам він називав себе Тисом. А ось його учні (Тис працював шкільним учителем історії) на уроках називали його Михайлом Олексійовичем, а поза очі — Карбідом. Злі язики мололи, що у тілі вчителя відбувається занадто активний газообмін, настільки активний, що часто-густо навіть виходить поза межі тіла, і тоді у всього класу забиває памороки від задухи. А запах схожий на карбід кальцію.

Марічка ж, дружина Тиса, була, як і годиться ведмедівці, ледачою, але до того ще й сварливою. Ледачою, бо весь час хотіла змусити свого чоловіка щось робити. Скаже йому, бувало: «Ходи їсти!». А він — не дурний же чоловік, вища освіта — на це: «Сама йди!». Дуже любив він у своїх книжках і картах копирсатися, не міг відірватися. Неначе й справді жив у тому старому й зниклому світі, про який цілодобово читав і щось занотовував. А Марічка нудиться, просить чоловіка вийти з кабінету, посидіти, побалакати з нею, а він знай своє торочить: «Тис зайнятий». Якось не витримала жіночка, лихий її смикнув запитати:

— А чому ж ти себе Тисом називаєш?

— Ей, жінко, краще б ти своїми справами займалася, все одно ж нічого не зрозумієш. Усе почалося з Риму. З імператора Тиберія, який для свого краю багато корисного зробив. А називався він так, бо в Римі є річка Тибр — тому й Тиберій. А в нас тече річка Тиса, отож і я — Тис.

— То чого ж ти тоді Тисом назвався, а не Тисерієм, га? Воно б тобі дуже пасувало: за що не візьмешся — на тому й всерешся. От просила ж я тебе віник купити, правда? А ти що? Купив мочалку, бо в бані краще терти тіло мочалкою, воно ефективніше й краще для кровообігу, це вчені довели, як ти потім гордо розказував. А мені ж подвір'я підмести треба!

— Марічко, люба, не гарячкуй так. Я просто хочу зробити добру справу для нашого краю, для України. Допомогти людям. Я свій інтерес ставлю нижче за суспільний, державний. Мою роботу оцінять тільки наступні покоління...

— Так ти, Тисерію, візьми й зроби наступне покоління, а то я тебе в ліжку вже рік не бачила — ночуєш у кріслі, навіть власної жінки боїшся! Гер-рой! Тис... Хуйис!

Словом, нелегко було Тису жити серед примітивних обивателів, що завжди дбали лише про себе. Для нього головними цінностями були добро і щастя рідного краю, а не гроші, посади чи побутові вигоди. Тому Тис міг знайти дві-три годинки, щоб піти в найближчий генделик і розказати за чаркою простолюдинам про славетну історію рідної землі, але не мав часу полагодити двері в дерев'яному туалеті на власному подвір'ї. Через це доводилося притримувати їх однією рукою під час відвідин, а це справляло клопіт, коли людина хотіла підтертися чи натягнути штани. Не раз сусідські діти бачили, як двері туалету з противним скрипом відчиняються, а за ними — Карбід із виряченими від несподіванки очима.

Можливо, не всі ще задуми Тисові вдалося втілити. Та це пусте, оскільки попереду в нього був проект, грандіозність якого мала наповнити його життя сенсом. Ідея, що компенсує всі його промахи й невдачі, а саме ім'я Тиса запише в історію назавжди. Людство ніколи не вміло шанувати своїх героїв. Їх було мало, але примітивний народ рідко бачив пророка у своїй вітчизні. З усіх спочатку насміхалися — Тис був істориком, тому знав, що так діялося споконвіку. Завдяки цьому й не зневірювався. Зрештою, від недавнього часу у нього з'явилася Місія.