Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Інакше кажучи, йому був потрібен радіокерований підводний човен. Але як зробити підводний човен? У Ведмедеві, де немає ніяких технологій, крім кавового автомату в холі податкової? До того ж автомеханіку з дипломом ПТУ? Просто: Ікар узяв пластикову столітрову бочку, в яких селяни квасили капусту на зиму, запхав у неї майже чотириста блоків цигарок і занурив у ставок на околиці Ведмедева. Бочка не стрімко, але все ж досить швидко пішла на дно. Тоді він зробив три кільця з пінопласту й два з дерева, які натягнув на бочку — тепер вона впевнено, як поплавок, трималася на поверхні води. Це його теж не влаштовувало. Тож він зняв по одному пінопластовому й дерев'яному кільцю, після чого його амфібія занурилася приблизно на тридцять сантиметрів під воду — якраз достатньо, щоб її не зауважили прикордонники, і цілком безпечно, щоб не осісти десь на мілководді Тиси, про яку місцеві цигани казали, що це річка для Ісуса: її можна перейти, не замочивши яєць.

Тепер залишалося приєднати до бочки невеличкий моторчик зі стерном, який прискорюватиме й направлятиме її рух, і додати радіо-датчик, який точно показуватиме місцезнаходження товару в даний момент. Усі приготування й експерименти зайняли в Ікара два місяці, після чого він закинув свої «джипи» й «Ікаруси» і перемкнувся на розвиток власного флоту. Вже за півроку у нього було п'ятнадцять бочок-амфібій, які двічі на день плавали в Угорщину, приносячи власнику космічні прибутки в доларах. Одразу за кордоном їх виловлювали працівники Ікара, розпечатували й продавали сигарети, кільця й моторчики складали всередину бочок, накривали поліетиленом і згори засипали тридцятисантиметровим шаром квашеної капусти. Так їх складали у вантажівку й повертали в Україну: мініатюрний моторчик міг багато, але аж ніяк не штовхати бочку проти течії назад до Ведмедева. Угорські й українські митники довго не могли зрозуміти, чим же насправді займається Ікар, адже возити квашену капусту з Угорщини, де вона коштувала вдвічі дорожче, було невигідно. Сам же контрабандист пояснював, що йому угорська капуста більше до смаку, бо соленіша, от і возить.

Але це не могло тривати вічно. Митники з обох боків кордону розуміли, що щось тут не так і що гроші втікають їм з-під носа, тому почали посилено все перевіряти. Під час одної з таких перевірок угорський митник проштрикнув шар капусти в бочці довгим ножем — і вістря стукнуло об щось тверде. Тоді й розкрилася таємниця. І ще довго газети писали, що між Україною та Угорщиною плавав цілий підводний флот. Попри невдале закінчення оборудки Ікарові вдалося уникнути тюремного терміну: замість нього посадили водія вантажівки, простака Колю, на якого й повісили весь тягар хитромудрої й технічно бездоганної контрабандної схеми. Ікар не був сволотою, тому за таку жертву щедро заплатив дружині водія: по п'ять тисяч доларів за кожен із трьох років ув'язнення. Зрештою, всі залишилися задоволені: і Коля з дружиною, і обидві митниці, які пильно й безсонно стежать за дотриманням законності на кордоні, і газетярі, які ще кілька місяців обсмоктували тему й намагалися підрахувати прибуток контрабандиста за кожен рейс. Одна стаття, яку написала студентка журналістики Ужгородського університету, навіть починалася зі згадки про те, що колись на місці Карпат було море, тож мореплавство у закарпатців у крові, от хтось і вирішив втілити клич крові предків у життя.

Задоволеними були всі, крім, звісно ж, Ікара, який втратив джерело прибутку. Певний час він навіть думав про те, щоб започаткувати якийсь легальний бізнес: стартовий капітал уже, слава Богу, дозволяв. Думав, але швидко передумав. У країні, законодавство якої стимулює лише махінації, крутійство і подвійну бухгалтерію? Нема дурних. То що ж залишалося робити?

Ікара не назвали Іхтіандром, Амфібією чи Курськом лише тому, що дуже швидко після описаних подій його бізнес з води здійнявся до небес. Оскільки кордон зачинений, на Тисі мадяри поставили сітку, через яку навіть риба не могла пропливати, що викликало обурення екологів у всій Європі, а лісами провозили свій крам потужніші злодюги-політики, то йому залишалося — тільки небо. Колись про це знімуть голівудський фільм, як про великих бізнесменів Форда чи Ґейтса, адже початок його грандіозної історії успіху також мав у собі щемку інтриґу. А було це так: Ікар лежав у гамаку на своєму подвір'ї, відбивався від мух, сьорбав пиво і слухав по місцевому радіо програму «Вітаємо піснею». Аж тут просто над ним пролетів маленький паперовий літачок, запущений сином із другого поверху хати. Наш герой зістрибнув з гамака, перекинувши пиво, розбивши радіоприймач та ледь не поламавши ноги, і почав бігати подвір'ям як навіжений. «Мамо, мамо, — загорлав щосили син, якого батькові віражі дуже потішили, — біжи сюди, тата бджола в попу вкусила!».