Любко Дереш - Архе

Витерши з носа дрібки й злизавши з целофану залишки «Провансалю», я дбайливо склав пакет і запхав до кишені.

— А нашо він тобі? — перевіряючи тривожні здогадки, поцікавився П’явка.

Я струшував з бороди крихти і, мов між іншим, кинув:

— Та от, клей буду нюхати.

— Та, клей? А ти нюхав вже колись? А взагалі, як ти ставишся до наркотиків? А ти пробував колись якісь наркотики? От я не знаю, я не таяк всі, от я би, знаєш, я би наркоманам безплатно давав шприци, бо ж вони так само люди, і їх також можна зрозуміти, але, знаєш…

Під інтенсивним обстрілом глибинних П’явчиних думок ми брели вздовж незнайомих мені будинків і спортивних майданчиків, де діти відкривали сезон весняних Олімпій ських ігор — таких, якими ті були ще за Античності. Я почав було міркувати над цією загадкою антропології, як П’явка переможно вигукнув і підбіг до стовпа, що ряснів облізлими оголошеннями. Він глянув на мене і поманив рукою.

— Дивися! Ми знайшли їх!

Я ще раз глянув на олімпійців і підійшов до стовпа. На зеленому тлі афіші червоніли великі літери:

ОПЕРА CКРИПУ

пророчить: cьогодні ввечері — метаантропологія у 3 х частинах ЧАСТИНА1 скрип a capella

UNDERGROUND ENVIRONMENT

за будинком № 17 біля спортмайданчика Бормашина — директор обласної клініки спадкових патологій Хосе Паскуда Гальмуючий трамвай — майстер скрипу Антиноль Zsuf Іржаві гойдалки — мисткині психопатки Ірина та Євдокія Цокман Скрип дверей і замків — квінтет сиріт аутистів з обласної клініки спадкових патологій Гвіздок програми — крик jam session «Urban Sounds» від СЕСТРИЧОК ІСТЕРИЧОК ЧАСТИНА 2 бенефіс сезону п’єса не для всіх:

AРXE

класична опера скрипу в стилі inteligent creak, neurodance та kamikaze experience вокал — Іпомея Кобблепотт (ВІА «Смерть у під’їзді») аранжування — dj Drugoманов scratch’n’dust effects — Хашдрахр Міазма kamikaze experience dope show — dj Zагребельний a.k.a. Мышонок Розенбаум trypthamine освітлення — Хассан ібн Саббах (Клуб кольоромузики ім. Чурльоніса, м. Одеса) початок ЧАСТИНИ 2 о десятій вечора у приміщенні Опери скрипу (тут і зараз) ЧАСТИНА 3 Пітекантропія: презентація нового сузір’я Північної півкулі неба

ОПІВНОЧІ — СВЯТКОВИЙ

ФЕЄРВЕРК!!!

— Оце і є «Опера скрипу»?

— Шо, ніколи не бував? Дикий там днює і ночує.

— Це шо — клюб кафе у них таке?

— Не знаю. Я тільки раз там був, але мені не сподобалося, знаєш, дуже вже на музику не схоже, може, я занадто консерватор — так, погоджуюсь, але… Принаймні тобі страшенно пощастило, шо ми знайшли афішку, — нє, клас, шо не кажи! — ти зможеш познайомитися з їхніми ідеями на практиці, до речі, а ось і спортмайданчик, про який в афіші. Класно — тільки стій і слухай.

Я постояв і прислухався.

— Може, це не сьогодні? — озвався я по кількох нотах тиші.

— Сьогодні, не хвилюйся. Мені друзі розказували, шо в них афішки тільки один день висять — саме тоді, коли має бути якась акція. Пам’ятаю, раз якось я, Толік з третьої групи і Мирося…

П’явка замовк і нашорошив вуха. Він нахмурив чоло.

Тишу прохромив далекий крик. Потім ще один — наче хтось кликав собаку.

Знову стало тихо, тільки кричали дітлахи.

Я озирнувся довкола — дерева, червона стіна. Коробки ґаражів, знову дерева. Обгороджений сіткою спортивний майданчик. Мокро і сніжно. Ґалчать ворони.

Неподалік старий у береті вигулював таксу. Пес поди вився у мій бік із такою жовчною підозрою, що мене осяяла здогадка: собаки грають у нашу Гру тільки тому, що та наразі їм не заважає вести власну. Згадалися клінічні посилання афіші. Невже невидимі психотерапевти спостерігачі вихо дять на прямий контакт?

Крик почувся знову.

Він тривав півхвилини, і я зауважив, як повернулися на крик вуха пса і голова його власника. Старий озирнувся, глянув на годинник і витяг з за пазухи диктофон. Підніс прилад до очей, перевірив, чи світиться червоне вічко, і сказав тихцем кілька слів.

Десь загримотів по металу молоток. Наче порскання макухою приголосних.

Я озирнувся в пошуках джерела звуку (а заразом і чогось, що за настроєм нагадало про себе, як про жирний шрифт).

На балконі у відчинених навстіж дверях стояла якась дівчина. Вона прислухалася до кожного звуку з тим самим виразом зосередженості на лиці, що й у старого меломана з диктофоном. Поціновувачі сучасної контркультури, — вирішив я.

Знову закричали, з овсім близько — може, навіть з за рогу. Йому відповів інший, виразно жіночий, що линув із протилежного боку. Крик відбився від червоної цегли і завертівся лункою луною, а мене осяяло. Я наче вловив той особливий урбаністичний колорит звуку, який хотіли передати невідомі актори Опери скрипу. Черговий крик, високий і хрипкий, обірвався сухим скрипом, схожим на гальмуючий трамвай.