Любко Дереш - Архе

Підійшов кельнер у невимушеному прикиді почат куючого шизофрена амбулаторника (відчувалися мотиви ретро типу «Спортлото ’82») і вручив стравоспис. Я ще раз глянув на кельнера, особливу увагу вділив слонику зі скляними пацьорками оченятами, нашитому на грудях безрукавки. Символічно. Помітно, правда, що кельнер — піонер своєї справи. На справжніх, олдових шизах, прикид лежить природно й невимушено, як природно сидить на носі маска акваланґіста під час перегляду «Одіссеї команди Кусто».

— Перепрошую, а по скільки тут сто грамів портвейну? — цілком невинно справився я.

Кельнер амбулаторник глянув на мене з під гриви скуйовдженого волосся і шморгнув закладеним носом.

— Прошу пана, то є Опера скрипу. Для вживання алькоголю пошукайте собі місця деінде. До двадцять другої — тільки етер.

— Ага. Етер, значить.

— Етер, прошу пана, — підтвердив офіціант і знову шморгнув.

— А опісля?

— Опісля у нас розваги закритого типу. Виключно для членів клюбу, прошу пана.

— Ага. І почім тут у вас дозняк етеру, добродію?

— Залежить, як волієте. Можу Вам накрапати на миточку таку, в мене там є, — кельнер тепло усміхнувся, і я не зміг не відповісти взаємністю. Значення скляних оченят у слоне няти прояснилося.

— Але це так собі, крейцарова соната, — продовжив кельнер. — У плані ціни й естетики. Можна кілька крапель на фільтр протигазу. Без прапора — десять. З прапором — двадцять п’ять.

— Гм… А прапор який?

— Японський, звичайно, — знову усміхнувся кельнер, і я проникся симпатією до його зачіски фасону «смерть палеонтолога».

— А для чого прапор, дозвольте поцікавитись?

— Я Вас ним накрию. Можу постояти збоку, поговорити про космос. Це сім відсотків від замовлення. Найновіші віяння — з норкової шапки. Сорок гривень.

— А чогось такого, ексклюзивного… на толуолі… Шоби з вогником так… Немає у вас?

Офіціант знову зігрів мене теплом своєї усмішки й заперечно закивав головою.

— Отже? — нагострив він олівчика.

— Чаю, будь ласка.

Відійшовши від паралізуючого бажання закуняти, яке виникає відразу потому, як остаточно відтанеш у теплі, я став витріщатися на тутешню публіку.

Всі розмови велися тут тихо або дуже тихо — або не велися взагалі: мабуть, щоби не згубити жодної ноти з опери.

Судячи з виразу облич відвідувачів і з того, як вони вслухалися в найменше потріскування динаміків, найтонше поскрипування грамофонної голки на платівці, я зробив висновок: ці захоплені меломани відкрили в житті для себе щось колосальне. Можливо, альтернативу самому життю.

Немов приманені тутешньою аурою, в Опері скрипу любили погріти кості артисти лялькового театру на пенсії.

Сьогодні вони забилися в тихий закуток біля комина під плакатом з Гітлером і написом: «КУРИТИ? НА ЦЕ НЕМАЄ ЧАСУ!». Я прозондував поглядом одну із бабусь лялькарок — сиділо їх за столом четверо, і ноги їхні були старанно вкутані картатими коцами. Бабуськи попивали ложечками чай, час від часу підсміювались і вели свої герметичні розмови. По всьому видно — життя у них вдалося. Вида валося само собою зрозумілим, що на ніч такі бабусі натирають ноги пахучим кремом з евкаліптом або аромати зованим гліцерином. Мене завжди цікавило: чим керувалася дана бабця, коли йшла на лялькарку, що вона осягнула і що на все це каже внучка. Навіть не наважусь уявити, яку трансценденцію здобуваєш, сорок років поспіль розігруючи виставу «Гуцик Буцик».

Сусідками бабусь були три музи гріховного вигляду з темними кільцями довкола рота — такі бувають, коли довго нюхати клей з целофанового кулька. Музи мовчки пили капучино еспрессо і цілеспрямовано фарбували фломас терами дитячі розмальовки. Їх натхнення не знало меж — сама того не помітивши, одна коматозниця зафарбувала вже добрий шмат стола. Над музами теж висів якийсь колаж.

Придивившись до нього, я вчергове посміхнувся. На фоні космічної станції «СОЮЗ 6» накладалися два обличчя космонавтів (особливо ностальґійною видалась абревіатура «СССР» на їхніх гермошоломах — так і війнуло філателією).

Один з усміхнених підкорювачів космосу стискав у руці листок канабісу, інший — самокрут. Під плакатом писало:

БРАТИ КАШЛЮКИ

365 DІБ У КОСМОСІ

Поруч мисткинь, за двомісним столиком розсівся юнак із намертво нахмуреним чолом. Він належав до тих типів, котрим ліньки (зимно? лячно?!) скидати головні убори в приміщенні. Він просто зсунув свою плетену шапочку з вух на чубок і перетворився на концептуальну рекламу вітчиз няних презервативів. Завдяки кудлатим бровам чувак нагадував молодого Мефістофеля на зимових вакаціях у Східному Берліні 1950 х.