Любко Дереш - Архе

На звороті канцелярського бланка акварельками я нама лював квітку — витриманий у традиціях японської літографії червоний мак. Під ним дописав короткий афоризм на незабудь: квіти серед гівна пахнуть сильніше весна у Львові Начепив картину на вільний гвіздок і відійшов на крок, щоб помилуватися своєю майстерністю.

Воно прийшло блиском і свистом, гарячим мерех тінням.

Я вловив цей момент. Момент останнього штриха — невигадливої риски на портреті, по чому той оживає.

Я зрозумів: кімната раптом ожила. Я звільнився. Став порожнім. Коли все моє «Я» зафіксувалося на стінах кімнати, не було чому залишатися всередині. По суті, я вивернув себе назовні, а того, хто був усередині, не стало.

Думки? А ось вони — думки. Павутина, волосся, капрони, висохла сперма. Пісок. Таблиці Мендєлєєва.

Все. Я звільнився.

Тому: думки? які ще думки?!

Повільно я обійшов свою кімнату по периметру і зау важив черговий експонат музею невідомого походження.

На стіні, обклеєній марками і пільговими тролейбусними квитками, між витинків із часопису «НАШ» і моїх аква рельок хтось почепив новий артефакт. Це був видертий аркуш рекламка з середини якогось журналу. На ньому завмерла алкоголічка з розлізлою завивкою. В затінку кущів, крізь листя й гілки яких пробивалося плоске проміння заходу, вона сиділа на корчі й розмовляла з невидимим співбесідником. В одній руці жінка тримала незапалену, як наразі, сиґарету. В іншій — плоскогубці з сіро блакитними ручками. Під плакатом я прочитав напис:

ПРИЛУКИ. БУДЬ ОСОБЛИВИМ!

Я пішов на кухню, запарив чаю і дрижачою рукою кинув до нього шість ложок цукру. Про всяк випадок ковтнув пару таблеток парацетамолу (знову прийшла температура).

Потім дзьобнув собі трохи домашнього винця і заліг спати, намагаючись сховатися під ковдрою, серед волосин із запахом нестиглих абрикосів; сховатися подалі від того жирного шрифту, яким, здається, почало писатися моє життя вночі я прокинувся. Прокинувся і відчув себе повним рішучості віднайти клуб, хай би що там не робилося. В мені забурлила така енергія, наче я перетворився на прогрітий мотор джипа десь в африканській савані, і очі мої світилися, ніби фари у БеТееРа. Все було таким простим і зрозумілим, що я зітхнув із полегшення (чи навіть так: зіткнувсь із полегшенням), по чому негайно

Наступного ж дня специфічний настрій літер типу Bold мене покинув, і я з полегкістю вернувся до буденного.

Зранку, відразу після пари я пішов за ріг факультету — в дівчачу курилку, де, як правило, тусувався П’явка. Став, запалив. Біля мене відразу ж утворився діаметр вільного простору — я розумів, чому дівчата сахалися мене. Ще би — довметрове здоровило, вагою у сто кілограмів, у поно шеному плащику і дитячій шапочці на зав’язку, я лякав усіх лютістю бороди і диким рухом велетенських очей з під товстелезних окулярів, лякав кольоровим бамбоном на шапочці, лякав рукавичками, що висіли у мене на спеціаль ній шворочці, пропханій крізь рукави плащика (щоб не загубилися). Я був пострахом факультету і мав чим пи шатись.

Докурюючи, я приміряв до свого імені титул Брому — «Дмитро Шмігель, хімік маніяк, почесний член Клубу галогенів, Бром». Майже як на врученні Нобеля. В мене колись навіть сон був — що мені Нобелівську премію вручили з геометрії, так що я знаю.

Курив, переминаючись із ноги на ногу, намацував у кишені розсипи незрозумілого порошку бурого кольору.

Мені подобалися такі фетиші — грудка сульфату міді в носо вичку, кілька дрібок ортоклазу в кишені для копійок, блідо фіалковий нітрат заліза в папірці. А от мої пальці натрапили на згорнутий учетверо аркуш паперу: всередині — порошок перманганату калію. Марганцівку я носив як самозахист — якщо несподівано сипонути її в очі, у недруга виникнуть серйозні проблеми. Я, знаєте, хоч і пацифіст, але як треба, можу й відпацифіздити.

Тільки но я поліз у пачку за черговою сиґаретою, як почув чийсь ввічливий голос:

— Дуже перепрошую, у Вас не буде цигарки?

Я опустив очі донизу й оцінив свіжий, легкий стиль одягу П’явки. Його миле, беззахисне й відкрите всім вітрам і плювкам лице світилося довірою. Я ледь стримався від того, щоб не загасити сиґарету об зволожену рогівку його довірливого ока.

Натомість простягнув цигарку й з усмішкою виплюнув:

— Мерсі.

П’явка обвив цигарку своїми манірними пальчиками. Я підніс йому вогонь. П’явка втягнув губками дим. Я напру жив вилиці. Я буквально відчував, як П’явка вже смокче з мене енергію, навіть не почавши розмови. Войовничий пестунчик, згадалися слова Андрія.