Любко Дереш - Архе

— Клянуся Періодичним законом і Дмитром Івановичем Мендєлєєвим!

Андрій здивувався. Присягатися іменем Хімічного Батька він не просив, та я вирішив довести, що вартий найвищої довіри.

— У нас на факультеті існує таємне товариство фанатів Хімії, — чітко вимовляючи кожне слово, відважив Андрій.

Вам мене, звичайно, не зрозуміти, але таке визнання прозвучало в моїх вухах як офіційне підтвердження існування світової змови.

— Справжніх фанатів, — продовжив він. — Таких, як ми.

Та шо там ми! Крутіших у сто разів!

— Скільки їх? — хрипким від хвилювання голосом спитав я.

— Четверо. І ше один.

— П’ятеро?

— П’ятеро. По одному на галоген. Фтор. Хлор. Бром. Йод. І п’ятий — Астат. Але його рідко видно. Він найкрутіший і найзадупленіший чувак у цілому Львові. Я був членом Клубу галогенів три роки. Вибач, шо тобі не казав нічого — заборонено. Я був Бромом. Але тепер мої старі їдуть, і я звільняю місце в Клубі. Я випаровуюсь. Я розповів Клубові про тебе, і Клуб вирішив, що ти їм підійдеш. — І я тепер можу зайняти твоє місце, так?

— Якщо захочеш.

Я розплився в посмішці. І знов ледь не видав себе.

— Слухай, а чим той Клуб займається? — поцікавився я.

Бо за цим питанням і починалася справжня терра інкоґніта.

Все, що можна було дізнатися від надійних джерел, — це тільки те, що в Клубі «люблять Мендєлєєва».

— Ми… Ну, ми… Вшановуємо пам’ять Хімічного Батька.

Тільки на свій манір. Клуб збирається раз на рік — 17 лютого.

На честь Просвітлення Дмитра Івановича.

Сакральна дата — 17.ІІ.1869 — спалахнула в мені фосфор ним вогнем, але знову ж таки я не подав вигляду. Тільки захоплено подумав: «Які люди! Які люди!»

Андрій продовжив:

— Ми також шукаємо Просвітлення. У вечір 17 лютого ми проводимо Ритуал галогенів. Власне, на Ритуалі галогенів і тримається весь Клуб. Якщо ж говорити зовсім прямо: Клуб — це Ритуал. Просто не говори нікому, куди ти зникаєш у ніч на сімнадцяте. І не патякай, що таке Клуб, коли дізнаєшся більше.

Я уважно вислухав усі заборони Клубу, визнаючи їх про себе цілком справедливими.

— А в чому суть Ритуалу? — спитав я буцім буденним голосом. Але все одно в горлі дерло, а пальці дрижали. Ось вона — летка мить щастя!

— Ми кричимо імена галогенів, — з найглибшою серйоз ністю повідомив мені Андрій і голосно заржав.

Андрон допив останній ковток білого міцного (тільки чому воно завжди ординарне?) і пожбурив тару в кущі.

— Тобі доведеться знайти членів Клубу самотужки.

Називати імен я не маю права. Максимум, кого можу підказати: шукай Ґєну Фторного. Як будеш кого питати, скажеш: «Євґєній, шо з Омська приїхав». Ти зможеш вийти на Фторного через П’явку. Його ти знаєш?

Хто такий П’явка, я знав. П’явку знають, мабуть, усі.

— Дивися, зараз почнеться, — змінив інтонацію Андрон.

Я знову глянув на гайок ісландських дерев.

— Дуже важко вловити момент. Якщо надто світло — здається, дерева світяться через захід сонця. Надто темно — взагалі не помітиш… О! Тепер! Лови! Боже, ЦЕ КАПУТ!

Останній розпечений кантик сонця зник за обрієм.

Зненацька хтось ніби ввімкнув ланцюг велетенських ґірлянд — ісландські дерева спалахнули тихим пастельним вогнем. Мої очі металися, бажаючи всотати цю миттєву красу до останньої п’яді, до останнього відтінку світла.

Бежевий, і кремовий, і рожевий, і фіалковий, і бузковий, індиґо, ультрамарин і ще такі кольори, виокремити які зі спектру я не наважився б навіть сп’яну, залишаючи цю справу на Бога.

— Бережи таємницю, — сказав Андрій, намагаючись охопити цими словами все своє буття, і ми обійнялися на прощання.

Коли Андрона проводжали в останню путь на автобус, я ревів, як дитя. ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ Мій найкращий товариш зник у заграниці значень, так.

Проте Андрон вказав мені на щось колосальне. Він вклав мені у долоні нитку до несамовитої таємниці. Все, про що я мріяв, отримало шанс стати справжнім. Залишалась елемен тарщина.

Вечір 17 лютого хотілося провести в тісному колі членів Клубу галогенів, тягнути шампусик і жувати канапе зі шпротами, а прокинутися серед конфетті та пістрявих серпантинів. Я повинен був діяти активно.

Все то так. Але у мене почалися менструації.

Ці духовні виділення відвідували мене раз на сезон. Під час тічки з моїх мізків цілодобово вибулькувалося щось дуже схоже на відпрацьовану кров: спогади про несказане, обіцяне і непереглянуте. Я затикав тічку як міг — розказував безглузді секонд гендівські анекдоти, брехав, писав вірші, вив сичем на герань і лабав на ґітарі. Це допомагало зосередитися на виділеннях. (Так, нічого особливого, просто малоприємні спогади з дитинства. Усе те, що коштувало мені нервів).