Любко Дереш - Архе

Я й сам знав це: такі речі, як у мене, рідко де можна знайти.

Про них не можна говорити конкретно. Я вже казав. Але на них можна натякати: «Глянь, яка в мене цік кава штук к ка!».

Зраджу секрет: у мене є кілька таких артефактів, що дуже влучно підходять до цього визначення — цікава штука. Ці екзоти свіжі й непередбачувані — якщо ти, читачу, нама гаєшся уявити їх, пускай фантазію чимдалі: пружинки, стрілочки, циферблатики, шкалочки, насічечки, тумблер чики, діодики, дивні дзьобики й вічка, вушка, петельки, лапки, вмонтовані клепсидрочки з метрономиками — все там. І ще купа такого всякого, що страшно й згадати. Три речі видавалися мені просто несамовитими — вони були такими незрозумілими, такими неозначеними, що пускати свою фантазію їхніми потойбічними поверхнями було для мене як пірнати на ґумовому тросі в холодне провалля.

Можливо, думав я, десь — на закинутому заводі грам платівок, на кладовищі будильників, під велетенським сірим верстатом, на пустирищі під іржавою сіткою — припадає курявою зразок такої хитромудрої шняги, чи штуки, чи фіґовини, що при одному тільки погляді на неї ґумовий трос обірветься, і я опинюся наглухо замкнутим у безконечно вузькому тунелі однієї єдиної назви [20] Від самої думки, як виглядатиме такий предмет, як «пиздохрєнь», у мене бігають мурашки по шкірі. .

Між іншим, колись у мене була теорія щодо походження речей без назви. Певний період життя видавалося, що всі люди перебувають на обстеженні у величезному дурдомі, який відтворює клімат, сприятливий для генезису властивої пацієнтові недуги. У ті дні я буквально поклонявся психо терапевтичному значенню таких фіктивних структур, як держава, традиція, сім’я чи соціум. В одній книжці писало, що такий метод терапії носить назву ПЛАЦЕБО. З іншого боку, це нагадало мені прийом, який застосовують при білій гарячці — хворому показують чистий аркуш паперу й просять описати, що він тут бачить.

Так, невидимі спостерігачі, як випливало зі спостережень, були майстрами абсурду. За способом присутності їх можна було поділити на дві когорти. Перші спостерігали й підштов хували нас у мареннях, званих «буденністю», «рутиною»,

«повсякденним життям» — займалися тим, що я називав позитивним спостереженням.

Другі вивчали гнучкість реакції божевільних. Для цього вони вводили в поле зору деяких пацієнтів предмети НЕ ВІД СВІТУ СЬОГО. У таких речах без назви закладена потенційна можливість заглянути в душу того, хто з ними стикається. Це я називав динамічним аналізом.

Спочатку я силкувався уявити собі, які істоти можуть критися за речами без назв. Аналізуючи вигляд цих загадкових артефактів, я пробував зрозуміти, як думає собі істота, котра могла створити подібну річ для спостереження за думками божевільних (сиріч, за мною).

Ніколи не забуду той момент, коли я втямив, що висте жую самого себе.

Згодом довелось відмовитися від цієї теорії. Я зрозумів, що деякі предмети, підіслані невидимими дослідниками, можуть маскуватися під цілком буденні й непримітні, на перший погляд, об’єкти. Фактично, кожен предмет міг бути ним, Об’єктом номер Ікс.

Я дуже злякався і більше про таке не думав.

З плином часу я вже не міг заперечувати факт, що музей живе самостійним життям. Не раз поринаючи у його картографію (чи можна винайти заняття більш захоп лююче?), я надибував несподівані новоутвори міґранти: заношений, але, вочевидь, «старий добрий» поролоновий бюстгальтер (чорний, зверніть увагу); чиїсь білі шкарпетки (я поміряв їх і виявив надто тісними; понюхав — і виявив надто чистими) та інші артефакти, які виносила на крайні орбіти кімнатного всесвіту відцентрова ґравітація.

Найбільше мене вражали волосини. Я знаходив їх у себе в ліжку. Довгі русі волосини не відомої мені істоти, яка ночує зі мною під одним коцом (ба більше, її руса голова лежить поруч моєї на одній подушці). Зранку, перш ніж встати з ліжка, я знаходив волосину другу і кілька хвилин проводив у медитації над їхнім походженням.

Динамічний аналіз.

Волосини, якби росли на голові якоїсь дівчинки, повинні сягати їй по плечі. Я любив таке волосся, і невидимі спостерігачі це знали. Щоранку я з недовірою принюхувався до цих ланцюгових породжень кератину.

Волосся пахло нестиглими абрикосами.

Деколи видавалося, кімната і зовсім не моя. Я скру пульозно занотовував самого себе на долонях шлакобетону, допоки не спив свою самість до останньої краплі (і не струсив бокал за вітром). В один із днів я мандрував покритими пилом амблігоніту вавилонами енциклопедій, ефесами запорпаних у порох порепаних довідників з органічної хімії, листів, старих календариків і зіпсутих компасів, поношених капронів (знову ж таки чорних: я понюхав їх у міжніжжі — пахло горіхом), навіть чужих конспектів з геометрії! Я наклеїв на стіну чергову роботу.