Любко Дереш - Архе

Вчитися тобі ше і вчитися.

Він закидає голову і могутніми ковтками споловинює вміст. Ми по черзі робимо кілька ковтків (кислячок — мабуть, ще не перебродило). Терезка, до якої пляшка доходить в останню чергу, глипає на етикетку.

— Портвейн «Адонаі полусладке»?

Маестро киває головою і, щоб Терезка не побачила його посмішки, відводить погляд убік.

— Ти краще розкажи Терезі, — він робить черговий ковток і дивиться на Дімича. — Розкажи, як ти дойшов до того, шо з ненормальними на цвинтарі людей закопуєш. А ми собі винцем побалуємось. Дай прикурю.

— Зараз, — намагається зосередитися Дмитро Іванович. — Я приготував тобі красивий посил. Спеціально для Терезки від гаспадіна Мендєлєєва.

Я — хімік.

Коли ідея просякає тебе до останнього волоконця, неначе кров — учорашні бинти, неможливо жити по іншому. Це кажу я — одвічний заручник ковалентності, фаворит реторт і реактивів, той, хто завжди вбачатиме в небі глобули четвертинної структури білків, у розташуванні дохлих мух між вікнами — нільс борівську модель атома сірки, а у пацифіці — не символ миру, а тільки проєкцію молекули метану. Суцільний вогонь окислення переслідує мене нічним пітнінням; успішний синтез приносить затяжний оргазм. У всіх прутнях світу я ніколи не згублю відкритого профілю молекули ацетилену, а в кільцях і перстенях до останнього свого подиху приречений упізнавати бездо ганні, мов еритроцити Крішни, карбоциклічні ядра бензолу.

Я — хімік.

Гадаю, тепер це звучить переконливіше?

Я почув про Клуб галогенів відразу по зимових канікулах.

Був сильний мороз, мінус двадцять, може, мінус тридцять.

Вечірнє сонце багрянило наші лиця, і ми з Андрієм блукали засніженим Високим Замком, час від часу прикладаючись до пляшки сухого ординарного.

Мальчік нікаґда нє плакал і нє прабєжал тисячю кіламєтрав Голландець Шульц Андрій мій товариш, він меломан. Тонкий знавець берлінської школи електронної музики середини сімде сятих. І теж хімік. Ми з ним разом провчилися багато багато років, і я його страшенно люблю. Я завжди казав Андронові, що ми з ним — як Мендєлєєв і Мєншуткін. А він мене, між іншим, так і називав — не просто Джимом, не тільки Мен дєлєєвим, а Дмитром Івановичем. Тим більше сьогодні — в останній день, коли Андрон поруч.

— Бачиш, он ті дерева, — Андрон указав рукою в задубілій на морозі рукавиці десь на схід. Невеликий гайок якихось дерев покрився інеєм і тепер блищав на сонці, викликаючи в серці щем недосяжності прекрасного. За кілька секунд, поки ми робили ще по ковткові, сонце перемістилося на захід, й іній на деревах зі сліпучо золотого зробився пастельно блакитним.

— Вони з Ісландії. Дуже рідкісний сорт. В Европі такі ж є хіба у Франції і десь у Норвегії. А в нас — такі, акліматизовані.

Гіршенькі, звичайно.

Хвилину я розглядав їх.

— А шо в них особливого?

— Кілька таких завезли у Париж десь усередині сімнад цятого століття. А якийсь польський граф зі Львова під пільно викупив пару щеп із двору самого Людовика п’ятнадцятого! Бачиш, он іній на них синій.

Я кивнув головою, не маючи сил іґнорувати пекучо прекрасні й до болю холодні пастелі.

— А секрет їх у тому, що влітку вони — дерева як дерева, а взимі іній на них забарвлюється в певний колір.

— Та ну!

— Ти ж бачиш! Став би я в останній день вішати тобі локшу на вуха. Мікроорганізми, старий. Бачиш, вони наче світяться!

Справді, здавалося, блакитний іній на деревах світився тихим внутрішнім світлом.

— А там он далі — блідо персикові, он там — ледь фіолетові. О, глянь сюди. Бачиш, які чудесні? Чистий рожевий. Здуріти можна. І я звідси їду.

Я зачаровано мняцкав поглядом м’які гами, зі смаком підібрані плавні переходи кольорів. Здавалося, просто гра світла при заході, але ж он воно як все непросто…

Андрій передав мені пляшку, і, поки я робив затяжний ґольґ, він, мов ненароком, кинув:

— Ти чув про Клуб галогенів?

Я вже хотів було відповісти, але вкусив себе за язик. І вчасно, а то б зразу виникли підозри: звідки чув, хто сказав… і таке.

— Але поклянися перше, шо нікому не скажеш.

— Клянусь.

Андрій недовірливо глянув на дно пляшки.

— Ти Таблицею поклянися.

Я швидко витягнув накреслену власноруч періодичну таблицю Мендєлєєва, поклав занімілі пучки десь між галієм і стибієм і врочисто промовив: