Любко Дереш - Архе

Дмитро Іванович глибокодумно мне пальцями грудку землі і жує вуса.

— Прийшла, — відзначає маестро і натягує плетеного ґольфа на носа. При черговому пориві вітру він намагається сховатися ще й за піднятий комір шкірянки (фасон: чорний раднарком). Мендєлєєв морщиться.

Терезка озирається. За спиною — темне ніщо горизонту.

Попереду — рубці могил і перспектива дерев’яних тичок у безконечність. На кожному патику, встромленому в землю, похитується по дохлій вороні.

Як на мене, це — круто.

Найбільше мені тут подобається земля: попіл торішнього моху пересипаний бірюзовими мушельками степових слимачків. Крізь попіл прорізається молоденька травичка.

Вона така яскраво зелена, що кортить пустити сльозу. Так мило. Довкола нас вапняк, і це тішить. Хвала Аллаху, чорноземи теж іноді виходять з моди.

— Бери лопату і давай копай! Малолєтка, блін, — кидає маестро із прихистку натягнутого на вуха ґольфа. Я не витримую і починаю реготати. Мендєлєєв гмикає і дивиться за обрій.

— Тобі ше вчитися і вчитися, а ти чим занімаєсся?

Розпиваєш лікьоро водочні іздєлія у підозрілих компаніях! — маестро уважно дивиться Терезі на спину, примружує очі й рече: — І взагалі, дитино… Знаєш, піди до лікаря, провірся: у тебе нирки хворі. В мене це, знаєш, від бабки… Даа а а… вона така женщіна була: раз гляне на людину і зразу скаже, де в кого яка болячка. Да аа а, це в мене від неї, стопудово.

Терезка здивовано глипає спершу собі на пупа і щойно потім — на серйозне обличчя маестро.

— Шо, чесно? — питає вона. — А знаєш, може бути… так так, мені навіть на медогляді казали. Так шо ти правий.

Я вже ледь не пускаю по ногах зі сміху. Сам до себе маестро мовить:

— Будда прав, Будда лєв, а посрєдінє Будда тіґр… Ми тут, карочє, товариство йобнутих буддистів, — пояснює він і, кумедно кривлячись, поправляє пальцем окуляри. Я стежу за маестровою пантомімою — той виставляє ногу вперед у позі відчайдушного радянського стиляги і шморгає носом:

— Хочеш — приєднуйся.

Терезка хмурить чоло.

— А можна?

В судомах сміху я валюся на мох. До вух долинає гомеричний регіт Мендєлєєва.

— Це шо? Все так і є? — дивується та малеча, видно, потроху розуміючи, що до чого.

На хвилю ми не на жарт замислюємось.

— Саме так все і є, — підтверджує нарешті Мендєлєєв. — Але все так не буде.

Тут не витримує і починає реготати маестро Терезка сидить із маестром на свіжій могилці, курить не в тягу «Приму робочу», посекундно спльовуючи з язика дрібки тютюну, і запитує в нас дивовижними запитаннями.

— То чим ви тут займаєтеся? Це що, чистилисько?

— Більше. Сказав би — сад. А ми — садівники.

— Які ше садівники?

— Ну, ми таяк би і гробарі, але, з другої сторони, тіпа і дєміурги. Це Дерешеве визначення, — він киває на мене. — Художнікі від’ємного.

— О, це завдяки Єшкілєву, — шаріюся, вдаючи скром ного, я.

Терезка заливається усмішкою, наче пригадала раптом якусь презабавну інвалізію (чи то пак, проклубацію). А я здивовано починаю розуміти, що просто причарований її присутністю. Від Терезки линуть м’які хвилі абрикосового млоску, які наказують мені стати перед нею на коліна і з рук нагодувати це дитя митою малиною. Шкода, але тут немає малини — я помив би її і нагодував. Правду кажуть: учителям не можна закохуватися в учнів, а писакам — у персонажів.

— Та нівроку… А ти, значить, Дереш? Той, що з Б. тусується?

— Ну та, — стенаю плечима, показуючи, що для мене з Б. тусуватися — все одно, що газету читати.

— А мені Антон казав: тебе не існує… Між іншим, на хріна ти мене так із тою запискою спричандалив?

Я прикидую, як ефектно прозвучить сказане, і випалюю:

— Бо я тебе вигадав!

— Оце, блін, загробний епатаж, — підкидає дрівець маестро.

Терезка розуміюче киває. Дмитро уважно дивиться на її міміку (а це щось направду варте уваги). Маестро ховає посмішку.

— Ага, — відповідає вона і призамислюється. Здається, вона відчуває, що ми від неї щось приховуємо. — Ага. То мене не існує?

Не хочеться її розчаровувати, та я відчуваю потребу сказати всю правду:

— Ні! Ти, на жаль, ще існуєш. Але вже зовсім зовсім… гм… покрадьки. Я би сказав навіть: «у лапках». У свідомості котрогось із нас. Точніше, ми всі — одна свідо мість, але яка не хоче цього визнати. Та про це дивись нижче.

Вітер. Тут вітряно.

— А шо нам скаже гаспадін Мандалєєв? — питає маестро, плескає Дмитра Івановича по спині й шморгає носом.

Мендєлєєв гмикає і обсмоктує пшеничні вуса нижньою губою.