Любко Дереш - Архе

Повільно прослідкувала поглядом арабески тріщин підлоги.

Все опливало. Очі облущувались. Вона вгрузала в підлогу, як у густий мармелад.

К В А Д Р А Т Т Р И К У Т Н

И К Л І Н І Ї Т О Ч К И

Голова крутанулась, як у центрифузі. Терезка навіть не помітила, як опинилася на підлозі. Протяг з вікна надув фіранку і здув зі столу папір.

Закипів баняк, і крізь відчинене вікно влетіло ще три сонечка. Цим невеличким авіашоу й закінчився день, коли Терезка закрапала очі.

Настала осінь.

Спочатку я подумав: це буде повість.

Я приготував більш менш удалу відповідь на той випа док, якщо хто закине вторинність. «Історія кохання чи вбив ства, — сказав би я, — завжди така сама. Змінюються лицедії та декорації, а Природний театр — незмінний».

Коли я особисто зустрів Терезку, бажання пояснювати чи виправдовуватися стало неактуальним. Ми зустрілися, і я збагнув, що то вже далеко не література, а, радше, різновид магії — Психургія чи Некромантія, чи інше слово з великої літери, котре в наш атомний вік пора писати з малої. Якщо поети звикли вправлятися в тому, що називають молодшою сестрою магії, то мені поталанило познайомитися з їх люблячим праотцем — Книгою Мертвих.

Коли я зустрівся з Терезкою віч на віч у визначений мною час, я зрозумів — йти нікуди.

Я вже в Безконечності.

Про це писали Борхес (якого в романі «Культ» я по простоті душевній назвав іспанцем) і Умберто Еко (якого я, незважаючи на викривальні репліки критиків, не читав [17] Вже під час остаточного редаґування роману до моїх рук таки потрапив «Маятник Фуко». Що ж — критики мали рацію: ідеї Умберто Еко в адаптованому вигляді я зустрічав у Джанні Родарі. Про що не наважився писати Родарі, те чітко озвучив Н.Носов у своїй космоопері «Незнайко на Місяці». ).

Про існування цього феномену знали чимало: для прикладу — Курт Воннеґут, Джон Фаулз чи той же Стівен Кінґ.

Очевидно, це відомо ще багатьом багатьом іншим.

Я теж не раз мав нагоду пересвідчитись, що це — не вигадки: познайомився, наприклад, з Юрком Банзаєм, зустрів Дарцю Борхес, знав, що Фєдя з «Поклоніння ящірці» і Фєдя з Пустомит — на переконання одного з читачів (його звати Хімік) — ті ж самі люди, і так далі. Побачивши, що неопублікований роман «Industrial» почав збуватися теж, я злякався по справжньому.

А потім заспокоївся і подумав: чому б не написати про майбутнє щось продумане?

Коли був готовий чорновий варіант розділу «Терезка і тощо», я вже знав, що така дівчина дійсно мешкає у Львові.

Має манію блукання, любить сидіти, набравши в рот води, і слухати тіні каменів. «Каміння — інший бік квітів», — не раз можна почути від неї. А не раз — і не почути.

Якби я опинився на місці Терезки, то й сам би не знав, як поводитися. Тому, коли вона о 13.23 за київським часом 6 вересня 2003 року з’явилася з за рогу вул. Вірменської, я просто чекав на неї. Чекав, що з того вийде.

Безперечно, це був шок. Перед очима з’явилася дівоча постать. Секунду я сумнівався… але, коли дівча відірвало очі від бетону й пропекло мене поглядом, серце закріпло з переляку. Я впізнав її кажанячі очі.

То була Температура.

Все збулося саме так, як і було задумано. Ба навіть точніше, ніж я припускав. У глибині душі я зберігав переконаність, що реальна Терезка дещо відрізнятиметься від її образу в моїх думках — і збулося навіть це. Я залишив для себе можливість бодай трохи здивуватися, і Слово задовольнило мене.

Вона з’явилася такою, якою й уявлялася, і перше, про що я подумав, упізнавши її, — нестиглі абрикоси. Тверді, терпкі, вогкі і ще трохи зелені. Ними пахли її голова та волосся.

Я знав усі її фобії, неврози і підозри; я знав епітети, якими вона описує себе перед дзеркалом; знав те, чому вона малює нігті на чорно (це пов’язано з мертвими воронами); знав, що довгі спідниці — це від нав’язливої думки про худі ноги; знав, що білизна під спідницею чорна (ха!) — але хто би міг припустити, що Тереза вибирала її під колір власної зіниці?

Між іншим, її очі сірі, як у годинникаря — а Терезка, наївна, зве їх зеленими.

Зраджу більше: я б не відмовився побачити її голою серед настурцій та анемонів. Ніхто не знає її так, як у будь яку секунду можу знати я. У кожному жесті я видів нові знаки відстороненості. Ознаки переходу.

Тереза, яку я побачив, мала фатальний погляд. Навіть носика втирала з таким виглядом, наче була готова замість невинних пастельно салатових сопельок побачити на пальцях яскравий мазок крові. Видно, зустріч із «плазмою» багато чого навчила її.