Костянтин Москалець - Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

Чекаю, що ось-ось припливе під мої вікна великий вітрильник. Навмисне відхилив портьєру, аби мене стало видно аж туди, звідки він має прибути. Знаю, що зійдуть з нього сиві, відчинять моє вікно і запросять на свій корабель. Люди запалюють ліхтарі, щоб нас усіх стало видно. Мусиш гідно зустріти вітрильник — і ти починаєш прибирати в кімнаті, відносиш до ремонту взуття, навіть поливаєш квіти у вазонах… Така довга зима.

Кожен з нас носить у собі малесенький будиночок, з трояндами і пилюкою, яку все ніколи витерти. На перехрестях стоїть по маленькому скрипалю. Всі вони грають вальси. Світить сонце, і немає птахів. Скрізь порожньо, наче решта громадян до одного застудилися і їх не випускають надвір. І стрункий потік речей довкола, він світиться, він пролітає бозна-куди. Проходиш повз будинки, повз відсутніх людей, приязно всміхаючись маленьким скрипалям.

А скарбів усе більшає. В кишені лежать: шмат штукатурки з палацу Розумовського, тверде, мов камінь з іншої планети, яблуко — воно перезимувало цю зиму в садку; якийсь гриб, що ріс на березі — відламав і його, пір'їна сойки… «Навіщо вони тобі?» — неодмінно спитає хтось. Вони непотрібні нікому. І мені непотрібні. Це з дерев роблять кораблі та скрипки; а що можна зробити з оцього? Хіба забрати з собою.

Можна навіть запалити свічки. З кожним днем вони все меншають. Кожного дня грієш руки над їхнім полум'ям. Коли буду великим, матиму багато свічок і парасолю. Тиша. За вікном так розмито й нетривко, але вперше за багато останніх днів цілісно. Гасиш свічки. Мусиш берегти. І дощ, дощ, дивовижний, холодний, рідний. Може, тому, що це було справжнім — гарячий вітер, лапате листя на каштанах, сонце, сонце повсюди, у кожній клітинці мозку; ти так боявся, аби воно не вихлюпнулося через край, — палали свічки.

Тобі полюбився порожній стадіон, де саморобна трибуна, де доріжки для бігу, а ще велетенське небо із сонцем посередині. Тільки тут читаєш тепер листи. Коли озираєшся — бачиш озеро. Ти з самого початку був переконаний — воно щось означає. Мовби риба на березі — це каміння: спрагло дивиться в очі хвилі, яка біжить назустріч, вітається ще здаля — і несподівано відкочується назад.

Темна ніч з ясними зорями. Це вкотре вже лежу під ними, не зводячи погляду, як не зводять його з рани, що болить — денно і нощно. Горить рана, гойдається над містечком з іграшковими вуличками та мною. Тіні водять танок довкола темряви, хвилі котяться на берег, розбиваються на тисячі скалок — і ти знову згадуєш про калейдоскоп. Купатися вже холодно. Ніби дивишся стару кінострічку — з напівстертими від часу голосами, з дивними звичаями, забутими подіями.

Сигарета і ти — зовсім одні у порожній альтанці над озером. Усе рідше приходять листи до зимового міста, до засніжених алей, до останніх тролейбусів увечері — до всього, що лишилося скляним і чистим, як вранішнє сонце. Тепер жести навіть ницих людей видаються граційними, а їхні слова набувають вагомого, часом несподіваного змісту.

Стигне чай біля відчиненого вікна, тане цукор у склянці. Прозорі думки, і тіні, наче струни, і музика — як тіні. Ти бачив мертвих птахів котроїсь зими у дитинстві. Сиділи вони на соснах, міцно вхопившись за гілки, широко розплющивши очі. Ти сильний і так — з кількома жовтими листками в руці.

Червоні птахи кружляють над головою; їхні сльози — дощ, їхній подих — вітер. Стоїш один посеред озера, хвилі сягають пліч — але живий; але стою; і так довічно.

Ладнайте вози в далеку дорогу, не забудьте пісню і сіль. Синіми очима дивиться на вас земля з в і д т и завжди. Не зустрічає. Лиш проводжає.

В'ється намальований дим з намальованого комина. Лежать квіти на порозі. Нема людей. А коли є, то живуть вони на твоїх малюнках не звичним людським життям, а життям фарб та ліній; одначе хто скаже, що так гірше?

Легкий, наче хмарка, день. Ідеш назустріч сонцю з широко розкритими обіймами — і в цю мить хтось стріляє. Довга автоматна черга, луна по сопках, сонце кудись провалюється, — ти залишаєшся з о в с і м сам — з розкинутими порожніми руками і ще не засохлою посмішкою. Замість снігу на новорічній ялинці безліч вати. Музика, сміх. Ще одна автоматна черга.

Уранці, коли вкладуся спати, на вулиці вже буде осінь. Офіційна — і просто справжня. Так багато випало листя — а ти не підняв іще жодного листочка; винен, осене, винен, весно. І руки зігрілися, і лиш тепер помітив, як легко та світло пахнуть вони гілочкою зламаною, яку несла Мальвіна. Хто написав «Дівчину з волоссям кольору криги»?