Костянтин Москалець - Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

Ми квітуємо.

Ми є.

Дерево стояло над урвищем. Цим урвищем закінчувалося величезне місто з усіма брамами, шпилями, шпиталями, театрами, площами і базарами. На дні урвища борсався вузенький потічок, а дерево цвіло білими і рожевими квітами. Під деревом спав чоловік у смугастому халаті.

Вже тиждень цвіло це дерево тут; високі хмари стояли над ним, тремтіли у прозорій воді потічка, змінювали форми, не бажаючи все ж упасти на вологу зелену землю, де-не-де посипану пелюстками, чи ж поплисти геть, лишивши дерево цвісти, потічок — текти, а чоловіка в смугастому халаті — приходити до них на нічліг.

Той чоловік прочитав усі, які тільки міг, книги, і скуштував усіх вин, на які йому тільки вистачило зароблених, а частіше позичених грошей. Коли ж він закінчив оті, як здавалося нагальні справи, то збожеволів і його відвезли. Там він доглядав квіти, справно ходив снідати-обідати-вечеряти, і на процедури, бесідував з лікарями та хворими, вчасно вкладався спати, і так цілу осінь, зиму, і аж до того дня, доки не зацвіло дерево над урвищем.

Ще не знаючи чому, він уже йшов холодною слизькою стежкою, перечіпаючись за коріння, лякаючись тіней від дерев і далеких автомобільних сигналів, що видавали себе за погоню, плач, а то за жіночий, уже безнадійний, крик. Потім він побіг, ламаючи руками гілки, плутаючись у високій траві, перечіпаючись за повалені хрести, бо там був залишений цвинтар, заплющуючи і розплющуючи очі, то посміхаючись, то кривлячись і схлипуючи.

Незадовго перед світанком він подзвонив у двері своєї квартири. Сонна дружина, яка вже нічому не дивувалася, принесла йому інший халат і теплі пухнасті капці. Він нічого їй не сказав. Пішов у душ, поголився. Потім підсмажив собі яєчню, зготував каву, швидко переглянувши зворотні адреси на кількох листах, які дружина ще не встигла передати до лікарні. Як правило, то були листи від Лю, Володі і Павла.

Потім з кавою пішов у кабінет, увімкнув настільну лампу, закурив люльку, що так само лежала на магнітофоні. Листи він забув на кухні, і чорт з ними, я божевільний, мені можна; як тебе не вистачало, аби ти тільки знала; трохи втомлений я зараз, а так багато чого треба розповісти тобі, черешне…

Черешня виросла невисокою. Гілок, одначе, мала повно — стільки, що на них розмістилися б усі птахи, яких тримали жителі величезного міста, бігме. Зелена трава, білі і рожеві квіти, а ще високі хмари вгорі, шум води внизу. «Здрастуй, черешне, — і дивитися на неї, довго-довго шукаючи інші слова, — ти така тепла».

Весь день він просидів у кабінеті, курячи люльку, та вряди-годи виходячи на кухню зготувати каву. По обіді подзвонили з лікарні, поцікавилися, чи чоловіка не було дома, — ні, не було, сказав він, не змінюючи голосу, а що? Вибачилися і поклали трубку. Чоловік сходив униз за поштою; окрім газет, у скриньці лежав лист дружині і чоловік поклав його на телевізорі.

Увечері прийшла дружина, вона купила йому сіру сорочку, і попросила приміряти; сорочка обом сподобалася. Вони ще трохи поговорили про се, про те, а тоді сіли дивитися телевізор. Тут знову подзвонили з лікарні, — ні, не було, а що сталося, — і їй пояснили, що чоловік зник, але хвилюватися не треба.

Спати лягли разом.

Уночі за вікнами почався вітер. «Такий дужий, — подумав чоловік, — до ранку на черешні не залишиться жодної квітки». Він устав, одягнув труси, лікарняний халат і босоніж вийшов на вулицю.

Тепліше стало аж перед ранком, коли трохи ущух вітер. Чоловік підвів очі до неба й тихенько присвиснув, — ще ніколи в житті не було там стільки зірок. Він притиснувся плечем до якоїсь стіни і почав шукати Полярну, а коли знайшов, зрадів невимовно, так, щоб ніхто не чув, заспівав «Їхав козак за Дунай», і вирушив на північ, — певна річ, черешня повинна знаходитися там.

Ця ніч була коротшою за попередню, то ж коли зорі одна по одній почали зникати, а небо світлішати, чоловік звернув до закинутого цвинтаря. Там він знайшов собі досить затишний склеп, куди діти, чи пияки, чи покійники, — хто б вони не були, дяка їм, — принесли старий матрац, свічку і кілька ящиків. Свічку він запалити не міг, бо не мав сірників; закутався щільніше у халат і заснув аж до вечора.

Світе-світоньку, ти одразу ж мені приснилася, — аж у очах померкло, аж забракло повітря; якби ти була поруч, ти зрозуміла б, як це; не напружуючи зору, я розгледів кожну тичинку у кожній квітці, кожну бджолу, що сиділа то тут; то там; нічний вітер навіть не торкнувся тебе, такої чистої, як радість, черешні. Раптом прийшов санітар Вася, з яким ми тихцем роздушили не одну пляшечку одеколону і сказав: «збирайся, тебе чекають»; «ні, — сказав я, — ще трохи, ти тільки подивися, яка вона світла і чиста, наче радість, черешня»; великі волохаті зорі світили просто в обличчя, так низько висіли, ніби повітряні кульки на новорічному святі; «стривай, — сказав я собі, — який може бути соловей на новорічному святі?» — бо світили зорі і співав соловей; «дурню, — сказав санітар Вася, і це слово боляче мене вразило — зараз весна, ти тільки озирнися»; я озирнувся — і справді, весна, і співає соловей, і кує зозуля; так радо та любо стало мені на серці, а черешневі віти світилися між зірок; санітар Вася мовчки дістав довгу мотузку, і прив'язав один кінець до моєї лівої руки, а другий — до пошерхлого, мовби вуста на вітрі, стовбура черешні; «тепер ти не втікнеш, — сказав він, — а я тим часом сходжу, куплю пару мурмильків» — «ні, — заперечив я, — ти собі як хочеш, а я пити вже не буду, мені не можна, хіба ти не бачиш черешні?!»; голосно-голосно засміявся санітар Вася, і пішов, а я лишився, прив'язаний до тебе, черешне.