Костянтин Москалець - Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

— На хріна?

— Це означатиме, що ти почорнів від горя. І для контрасту з білосніжністю Діви Поезії. Тільки мусиш зняти окуляри, бо будеш смішний… Кох бере тебе за підборіддя, довго так дивиться в очі, а потім важко зітхає: «Poor Kostyk!..»

Бамбула замовк.

— Щось твоя дахівка перестала сипатися, — позіхнув Костик. — Чи то вже кінець?

— Сам ти кінець, — стримано відповів пророк. — Слухай уважно, щоби потім не бігав за мною як Чорник, питаючи, що тобі робити. Кауфман дає тобі свічку і копняка, і ти прямуєш до облитого бензином стоса книг, на якому сидить, а може, лежить, Мілана…

— Ізольда, — поправив Костик. — Тобто Діва Поезія.

— Ну, так, яке це має значення. Камера вихоплює з мороку одухотворене лице диригента, дриґ-дриґ, він буде королем Марком, далі твою вічно смурну морду, нажахані, сповнені благанням очі Ізольди, на віях якої дрижить коштовне каміння сліз. Ага, додриґалася! Нічна музика шаліє, ніхто не лажає, всі глядачі затамували подих. Лунає моторошний, а може, навіть жахливий і скрупульозний, зойк литаврів. Ти підпалюєш книжки, а Мілана співає останню у своєму коротесенькому житті партію…

— Е, чувак, пішов ти нá фіґ, я нікого палити не буду. Я свободу люблю.

— Блискавка, муділь ти, блискавка вдаряє з пекельно чорної грозової хмари, ватра вмить займаються, спалахують книжки, горить Мілана — як уособлення Європи — і то є довгожданий кінець європейської цивілізації, все, пистець усьому, розумієш, ґанц усьому, а з-за дерев повільно, увімкнувши тисячі сліпучих фар, виїжджають сотні, доганяєш, сотні, чувак, со-о-отні вкрай червоних, нє, старий, зелених пожежних машин, а пожежники на них — араби! К-к-кльово?

— Кльово, кльово, — кисло мовив Костик, уявивши, як Міланин батько перериває гастролі у Лас Веґасі і на парашуті вистрибує з військового бомбардувальника над засраним туристами біличанським лісом, де на нього вже чекає симфонічна орхестра, гарвардська і київська професура, а також араби на зелених пожежних машинах.

— Нє, краще мовчи, бо ти зараз усе облажаєш. І от, один з тих арабів, властиво, бін Ладен, мочить із «Калашникова» Міланиного старого, — Бамбула кровожерно поплямкав губами, — а сам стає на його місце і починає диригувати. Дриґ-дриґ! Niespodzianka! Конаючи у інфернально тривалих муках, а може, навіть стражданнях, усесвітньо відомий композитор, остання арніка європейської музичної традиції, розпачливо прислухається до перших проявів лажі, до темпу, який чомусь — чувак, ЧОМУСЬ! — трохи сповільнюється, а тоді зненацька, infuriato е brutale [2] Бурхливо і брутально (італ.). наростає, причому він ще більше посилюється введенням остинантного басу — соn vandalismo! [3] Руйнівно, люто (італ.). — до виплеканої і, не виключено, викшталтуваної ваґнерівської тканини. Це тобі, чувак, не ціцьки-піськи, це страшні речі. Тієї миті з озера починають випірнати осяйні водяні лілеї, Nymphaea, німфетки по-нашому. Але ж то не лілеї, холєронька ж ти ж моя ж ясная ж, які довели Моне до тихого сказу, ні! Я зараз присвічу! Прожектори! Та це ж дівчата! Багато дівчат, дві тисячі Лоліт, кожна з яких символізує твою книжку, Костику, білосніжну, єдину і неповторну!!! Костику, дві тисячі німфеток, я йопнуся зараз! Цілковито, розумієш, ціл-ко-ви-то голі Лоліти виходять на біличанський берег, цнотливо затуляючись рученятами від хтивих арабських косяків. Мої манюні! Побачивши їх, араби неквапливо скаженіють…

— Далі я знаю, можеш не розказувати, — позіхнув знову Костик.

— Нє, чувак, — віщування Бамбули вже ніхто не міг зупинити, — далі араби накидаються на, може, ще невинних дівчат і зачинають вандалічно-конкретно пердолити їх. Óпa-óпa! Дриґ-дриґ! Який жах! Жалібні зойки німфеток, які навіки й безповоротно, тобто назавжди розлучаються зі своєю холєрною невинністю, змішуються з речитативними прокльонами хору феміністок: «Та що ж це ви робите, мудаки, встидайтеся, одягайтеся, о, femina melancholica, повідкусюй їм знаряддя насильства!» А тим арабам по фіґ, вони й вухом не ведуть, знай, роблять своє, їх не зворушує навіть атональний хрип старого диригента, котрий символізує єврофашизм, ані ледве чутне квиління Іфігенії, яку доїдають язики.

— Чиї язики?!

— Язики полум'я. Новий світ і нова культура, вільна від тисячолітнього європейського тоталітаризму, одним з відламів якого є сучасний фемінізм, можуть народитися лише у божевільних стражданнях, серед крові, вогню і попелу спалених книжок. І народяться вони від зґвалтованих арабами німфеток, така оптимістична дефлорація з того всього. По тому реклама «Артеміди» і «Союз-Віктану», новини, шоколад «Корона», все, як належить. Аліна отримає «Оскара» за той фільм, я гарантую. Та нехай сховається «Титанік»! Не переживай, Костику, спалимо ми твої книжки!