Костянтин Москалець - Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

— І все?

— Спілка чемно подякувала, вклонилася діаспорі в ноги, в руки і ще кой-куди, забрала видавничого центра і, співаючи ґімна, пішла…

— … і загнала той центр до Росії.

— Ні, Росія нам тепер по цимбалах. На київських розкладках почали масово з'являтись дешеві в усіх розуміннях детективи і порнографічнії романи. Російською мовою, природно, бо наша такого ще не витримує.

— От мудаки.

— Невеликії три літа кльово пролетіли, аж тут діяспора візьми та й схаменись. Бо почали подейкувати, либонь, тобто сиріч, немовбито в молодої держави та її кволих інституцій якісь там негаразди з корупцією. Ну, з ким не буває. Але невже таке страхітливе явисько мало би зачепити сумління нації? Її співучу, барвінкову, солов'їну і смерекову навіть, холєра, душу? Певно, що то москальська провокація. Українські письменники століттями і тисячоліттями боролися за свободу слова і всю іншу фіґню, а слово тепер пильно стоїть на сторожі. Хто бись був чистий як лід, а білий як сніг, то ти обмовлять од голови до ніг. Але. Але їдьмо, панове, і пересвідчимося в тім на свої очі. Приїжджає Діяспора на Банкову, а Спілка їй і каже…

— Ваш центр уже давно спистило Рускоє Національноє Єдінство.

— Ні, не випереджай події. «Хтіли би-сь ми, прошу пані, подивити на ваші напрацьовання», — з материнською ласкавою усмішкою повідає Діяспора. А Спілка їй каже: «Щас». Вибігла Спілка за ріг кута, а там поетів повзає видимо-невидимо. Вірші читають один одному, голота, про вічність, красу і славу, і про юну нескорену вітчизну, до речі, мріють гуртом, хто з них буде першим Нобелівським лауреатом — з'ясовують. Дрантя, одне слово.

— І серед них ти.

— І я серед них, де ж мені ще бути, як не серед своїх? Спілка зловила нас штук десять у жменю, занесла до кабінету і каже — мені, припустимо: «Хочеш книжку? Безгонорарну, зате на шáру. Частину тиражу тобі дамо. Подаруєш отим крейзанутим, а вони — тобі. У тебе вже п'ять років не виходили книжки, а ти ж, як-не-як, мій член. Соглашайся, бард, пока не піздно, бо передумаю». Чого ти іржеш?

Бамбула повзав по кухні.

— Якщо Спілка — вона, то як ти можеш бути її членом? — простогнав він.

— Тобі одне на умі. От, нашибала Спілка вершиків і видала все одразу за лічені дні. А Діяспора сидить, чекає. Спілка приносить їй каву і гору отакого убожества: «Прошу помилуватися, то є наша нова поетична серія. Ось Костик, ось Петро, а Лишега відмовився, йому, чи бачте, не сподобалося оформлення з нашою кльозетовою шторою. Перебирати вже почали, бачите, літературний процес пішов… обіцяв повернутися. До речі, дайте нам ще сто тисяч. На оформлення, бо художники запаніли, не хочуть більше на шару навіть кльозетових штор малювати. Ренесанс, карочє». Облилася Діяспора рясними та гарячими, поцілувала Спілку у… Андрію, у лоба вона її поцілувала, а не туди, куди ти показуєш, іще сто тисяч і вишиваного рушничка із Філядельфії на щастя, на долю, блін, дала, а тоді скрутила fuck you воріженькові на північний схід і, поправивши лапшу на вухах, полетіла на свою чужину. А Спілка зирк у вікно, за яким тужно реве літак до Нью-Йорка, так немовби все вимовляючи «кру… кру…», хап телефонну трубку і каже мені: «Слухай, казьол, забирай цю рвань, щоб завтра і духу не було, нам «Эммануэлу» Арсан нема де складувати».

І от я у тебе. Але ж там дубар…

IV

Від Бамбули Костик зателефонував до Києва.

— Філ? Добрий вечір.

— Радий тебе чути.

— Зараз твоя радість минеться.

— А де ти є?

— У Біличах, але вже їду до Києва. Філ, ти маєш «кравчучку»?

— Тепер кожний порядний українець має «кравчучку». А що?

— Мабуть, я непорядний українець. Філ, у мене вийшла книжка.

— То це ж чудово! Вітаю! А ти подаруєш мені примірник?

— Я тобі подарую тисячу примірників. Або дві, скільки захочеш. Філ, маю до тебе велике прохання. Чи не міг би ти взяти «кравчучку» і під'їхати з нею до Спілки письменників? Я мушу забрати звідти кілька пачок із книжками. Решту потім розповім.

— Про що мова? Звичайно. За годину буду там.

— І я за годину буду там. Дякую, старий. Вберися тепліше, бо такий мороз, що птахи падають з дерев.

Філ належав до найбільш надійних Костикових друзів. Його доброта й інтелігентність не мали меж. Він був нащадком славетного шляхетського роду, закінчив фізико-математичний факультет київського Політехнічного і кував могутню зброю на «Арсеналі». Серед безлічі його чеснот однією з головніших була та, що Філ не писав віршів. Але він любив поезію і бардівські пісні, непогано малював і мав чудову колекцію старовинної рок-музики. Коли Костик навідувався до Києва, він майже завжди зупинявся у Філа. Вони допізна сиділи за гітарою, кавою і чаркою, обмінюючись думками з приводу найцікавіших останніх мистецьких подій і пригод; йому ніде не було так хороше, як у цій просторій квартирі, де Філ мешкав разом із старенькими батьками та привітною, милою, завжди усміхненою сестрою-художницею, де за вікнами стояли стрункі тополі, загострені верховіття яких досягали восьмого поверху, де було безліч рідкісних речей, які Філ понавозив зі своїх літніх археологічних експедицій — монети-«дельфіни», фрагменти амфор, роги сайгаків і шкури мамонтів, підкови динозаврів і пір'їни з хвостів птеродактилів, жар-птиць та археоптериксів, руків'я мечів і череп'яні козацькі люльки. Філ, до речі, мав цілу скриньку добре обкурених люльок з довгими чубуками, у нього завжди знаходилася непочата пачка п'янкої «Амфори», а до всього він неперевершено готував каву.