Костянтин Москалець - Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

Костик приїхав до Бамбули по допомогу. Клацаючи зубами, він вискочив із наскрізь промерзлої електрички і, ковзаючись безлюдними вуличками, побіг присмерковими Біличами. Окрім Бамбули в Біличах мешкали рекетири, сутенери, повії і колишній робітничий клас, який завдяки нежданій ним «незалежності» перетворився на декласований елемент. Елемент радо знімав з перехожих шуби, куртки і шапки, витрушував з їхніх кишень злополучні купони, знімав годинники та перстені, а потім кидав жертви під електричку або відпускав живими, залежно від настрою та атмосферного тиску. Зрештою, під той час так було не тільки в Біличах, а по всій Україні і, слід додати, в Росії та Білорусі.

Він зрадів, побачивши ясне світло на кухні Бамбули. Невеличкий будиночок стояв у глибині засніженого саду, стежкою бігав Чорник, нюшкуючи свіжі заячі сліди. Чорник почув чужого і залився гавкотом.

Костик довго не міг зняти старого шкіряного плаща, який трансформувався в крижаний обладунок середньовічного лицаря, тріщав, хрустів і міг поламатися. Потому Бамбула відпоював гостя міцним гарячим чаєм. На вулиці геть зовсім стемніло, стояла, а може, лежала зима, крислата яблуня підступила ближче до освітленого вікна і на синіх снігах густо закреслилася її ажурна тінь. Дерева тіней натрусили, а яблук і нема, натомість пахло олійними фарбами, новорічною живицею розчинників, помешканням художника. Костик нарешті прийшов до тями, зашпори і дрижаки розтанули в приязному теплі кухні, зелений чай з жасмином нагадав про Китай, весну, про те, що на світі є «Книга Перемін» і їй можна вірити, а отже, до Костика повернувся і підступний дар богів, мова, його язик відмерз від піднебіння і Костик цілком розбірливо сказав:

— Тепер, старий, слухай мене уважно, маю просити тебе про одну річ.

— Проси, — великодушно дозволив Бамбула. — Тільки небагато.

— У мене вийшла друга збірка віршів.

— Чого ж ти мовчиш? Вітаю! Ану, покажи.

Костик дістав із плаща, від якого і далі несло Антарктидою, книжку, мовчки поклав на столі.

— Кльово! Чувак, ти якийсь невеселий, це діло слід блискавично замочити. А що то за шкарадна штора на обкладинці? У мому кльозеті така висить.

— Почалося.

— Папір страшненький, до дупи кращий продають. Ну, нічого, нічого… Підпишеш мені примірник.

Костик нашкрябав кілька рядків.

— Дякую, старий. Зараз сходимо, візьмемо флєшку…

— Флєшку візьмемо іншим разом, — понуро сказав Костик. — Я нарахував там більше двадцяти друкарських помилок. Але то ще нічого. Старий, вони не заплатили мені ані купона.

— Тепер нікому не платять, — стенув плечима Бамбула. — Радій, що видали на шáру.

— Так. Але вони віддали мені увесь наклад!

— Ну, то й що. Трагедія. Продасиш, станеш крутим, купиш Чорнику кістку.

— Та почекай ти, кістка! Знаєш, скільки примірників отакого гівна вони наштампували?

— Тисячу.

— Три тисячі!

— Опа-опа… — Бамбула схопився за голову.

— Андрію, я мушу їх забирати і то негайно. Там треба звільнити місце, бо з друкарні вже везуть нові наклади і їх нема де складати.

— Ренесанс просто-таки якийсь почався, ти диви… Ага! — Бамбула все одразу зрозумів. — І ти хочеш усі ці бестселери закинути до мене. НІКОЛИ!

— Але куди мені їх закинути? Поклади до майстерні, хай полежать до весни. Потім я забиратиму їх частинами. Старий, ти є моя остання надія.

— Зосталася тільки надія одна…

Бамбула подумав.

— До майстерні не покладу, — сказав він. — Ти ж знаєш, у мене вже раз була пожежа. Можна покласти до літньої кухні. Але там вогко і вона не опалюється. До весни вони понабрякають.

— Нехай. Ти уявляєш, скільки коштуватиме доправити їх до мене додому? За триста кілометрів? То ж машина.

— За машину з тебе триста баксів і злуплять. Бензину ніде нема.

— Ото ж. А в мене наразі двадцять тисяч купонів.

— Добре, домовились. Привозь. Але розкажи, як ти влип у таку фіґню?

Костик зробив кілька ковтків чаю.

— Я ще не знаю всіх деталей. А загальний сюжет такий: коли пролунало довгождане деким слово «свобода» і ми скинули колоніяльне іго, розчулена українська діяспора подарувала Спілці письменників видавничий центр. З комп'ютерами, ксероксами, факсами і з якими тільки не хочеш прибамбасами. «Ось, нате, — сказала діяспора, — щоб і ви нічим не були гіршими за інші нації, щоб не тужили за рабством єгипетським, сиріч московським. Ми чули, що багато молодих письменників у Вкраїні не можуть видрукувати свої книжки. Підтримайте їх. Налийте свіжої крови, тобто сиріч молодого вина модерної поезії і прози до нових міхів. Створюйте, холєра, державу! Створюйте, сиріч же таки, нову літературу!!! І нехай вам допомагає Бог та любов до рідного материнського слова, а ось вам іще сто тисяч долярів на папір і, сиріч, на фуршет».