Костянтин Москалець - Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

— Андріяно, прости нас, ми негідники; все прибрати хотіли ми, але зупинитися не могли. Тим зайнятися хотіли ми сьогодні якось, але забарилися з фляшками, ось, а приїхала ти, а ми… — дещо плутано став пояснювати Бампер.

— А я вам фірмового коньяку привезла, ви ж просили, — не слухаючи його, продовжувала Андруся. — І сигарет фірмових, кожному по блоку. І чаю файного. Смоли гарячої тепер дочекаєтеся від мене. Таку хату звоювали!

Почувши про коньяк і смолу, трійця геть занепала духом. Стояти на колінах було дуже боляче, але вони мужньо терпіли. Як признався згодом Дем, вони вирішили витерпіти все, — навіть якби Андрусі заманулося попалити їм бороди або порозбивати на їхніх головах усі порожні фляшки, або, конкуруючи з Гюнтером Юккером у вигадливості, понабивати в ті голови цвяхів. Але Андруся нічого нікуди нікому не збиралася забивати.

— Встаньте, вар'яти, з колін, — зажурено сказала Андруся. — Бампер, іди вмийся з милом і зачешися, не можу дивитися на твою ідіотську чорну морду. Взагалі не можу вас бачити. На кого ви подібні? Коли ви останнього разу стояли перед люстром? Коли ви, за перепрошенням, купалися останнього разу?

Бампер навшпиньках пішов митися і будити мене, а Троцький з Демом приречено посідали на канапі, подумки віддаючи перевагу електричним стільцям, навіть одному такому стільцеві на двох. Як розповідав потім Троцький, так соромно йому було тільки раз у житті перед тим, — у дитячому садку, коли він наклав у штанці, встидаючись попроситися на горщик.

— Ч у в а к, підйом, л а ж а, вставай, старий, скоро! — заштурхав мене в бік Бампер.

— Менти. Сусіди. Пожежа, — не розплющуючи очей, перебрав я можливі різновиди лажі.

— Хрін там; А Н Д Р У С Я!

— О-о-о, — застогнав я, — ліпше б це була пожежа.

(Не дивись так, бо чую: палає волосся і одяг, тіло, трава під ногами, дерева.

Весь ліс загорівся і в річці вода.

Стоїш серед полум'я і смієшся. Не дивись так, бо спалиш Сонце і Землю, що десь там далеко і недосяжно) .

— Довести себе до такого стану, — продовжувала розтин Андруся, — допитися до рожевих слонів, знищити помешкання, поламати канапу, порпатися в моїй білизні, спалити портьєру… Ох, матусю рідна, і це художники, музиканти, поети, шляк би ясний, кольоровий вас трафив, разом з вашою музикою і поезією. Діячі культури. Світлий, немеркнучий ґеній української нації. Дем! Зніми того рушника нарешті; що, голова болить?

— Болить, — признався Дем, розмотуючи чалму.

— Так тобі й треба. Мало вона болить, — поспівчувала Андруся. — Троцький, ти найстрашніший. Іди, вмийся і поголися.

— Андрусю, я можу вмитися, але поголитися не зумію, руки тремтять, я заріжуся, — розгублено почав пояснювати Троцький.

— Добре зробиш, не треба буде вішатися. Щезни!

Троцький щез. Натомість з'явилися ми з Бампером.

— Ага, — сказала Андруся.

— Андрусю, — почав я.

— Ні слова більше, бо я тебе зАб'ю. Жодного звуку. З тобою буде дуже окрема і дуже довга розмова, не переймайся. Я їду до цьоці, за три години повернуся. Щоб до того часу тут усе сяяло, стояли квіти і ледь-ледь пахло бузком, а не гидотними чоловічими випарами. Ніде ні пилиночки, ні порошиночки, канапа стоїть на чотирьох лабах і не хитається, як Троцький під «Нектаром», посачка блищить, вікна помиті, висить інша портьєра, начиння чисте, книжки на полицях тощо і так далі. Усі п'ятеро поголені, з помитими головами і перебрані в чисте.

— Але нас четверо, Андрусю, — боязко зауважив Бампер.

— Один утік. Хто то був — Крішман? Тим гірше для нього.

— Але це неможливо, Андрусю, — озвався я.

— Що: неможливо?

— Все, що ти загадала зробити.

— То ваші проблеми.

«Попроси похмелитися, попроси, бо ми подохнемо, в неї є», — заскиглив над моїм вухом Бампер.

— Андрусю, дай нам по крапельці чого-небудь, бо ми так не зможемо, — заканючив я, люто ненавидячи себе, Бампера, Дема, Крішмана і Троцького, ще лютіше кохаючи недосяжну Андрусю.

Ти уважно подивилася на мене, похитала головою і мовчки дістала з торби фляшку французького коньяку, поставила її на столі і пішла. Це була наймоторошніша хвилина в моєму житті. Якби я мав пістолета, то попросив би Троцького застрелити мене тут-таки й тепер, для цілковитої повноти картини. Кулєґи мовчали, думаючи кожен про своє. Лажа була очевидною, дотикальною, мала запах і смак, висіла в повітрі, наганяючи дикий смур.

— Та-а-к-к, — зітхнув Бампер.

— Це кінець, — погодився Троцький.

— Інша б на її місці тим не обмежилася, — сказав Дем.