Володимир Дрозд - Семирозум

— Воно то так, що не по-божому, — погоджується Кирик, спершись на вила і щось собі метикуючи. — Але хто тобі сказав, що багатий до раю втрапить? У писанні сказано, що на тім світі сама голота раюватиме. Та й про що тут балакати? Не ми перші, не ми останні… Головою стіни не проб'єш…

— А знаєш, — хилиться ближче до товариша Данило, — я з кухні Кушнірову балачку чув. Бунтують, каже, в Пітері.

І ніби ті бунтівники вже при владі — сама голота. Злидота, каже, хто з найбідніших, царство посіла. А ми з тобою що — з найбагатших?

— Того бути не може, — настрахополохано шепоче Кирик. — Бо пани — то сила. У них і рушниці, і гармати. А в нашого брата тільки оце, — показує свою темну, в заскорузлих мозолях, долоню.

— А коли з оцього та зробити оце?.. — Данило стискує долоні, і два могутніх кулаки бовваніють у сутінках.

— Може, воно й так, — спроквола, замислено, проказує Кирик. — Тільки хто його знає…

Семирозум, навіть не знявши шапки, стоїть у порозі Маріїної хати.

Чадить на комині скіпка. Із сволока звисає новий мотузок — Марія позичила в сусідів. На печі схлипує Любка:

— Не вішайте Бриська, мамо. Не вішайте Бриська. Ось тато приїде з війни, я все розкажу…

Під полом голодно повискує Брисько. Мабуть, відчуває, що чекає на нього.

Марія ставить на стіл четвертинку каламутної самогонки, кладе цибулину й окрайчик хліба. Дивиться на гостя.

— Зараз чи по роботі?

— По роботі… — видихає Семирозум, далі дістає з кишені тренчика. — Візьму я до себе Бриська, Маріє. Повесні забереш. Шкода пса. Хіба його вина у наших злиднях?

Сміється крізь плач Любка. Марія витирає фартухом очі.

— Хай вам бог поможе, дядьку Матвію.

— Атож, хай помагає.

Семирозум підманює пса.

Той забився в куток, боїться.

Марія відщипує скоринку хліба, кладе біля полу.

Брисько зиркає то на скоринку, то на Марію. Вагається, не наважується вилізти з-під полу. Але порожнє черево владно диктує свою волю. Поки пес вилизує долівку, де лежав хліб, Семирозум чіпляє до нашийника тренчик.

— А навідувати його можна буде, дядьку?

— Звісно. Хоч щодня…

— То я завтра прийду, дядьку.

— Авжеж…

Виходять надвір — Марія, Семирозум і пес.

Жінка, перш ніж примкнути за гостем двері, довго стоїть на порозі, дивиться йому вслід.

Білою, в заметах, вулицею ідуть двоє: людина і пес. Довгі синюваті тіні од них — по верхівках тинів та верб.

Семирозуму вперше за багато років хочеться впитися. Щоб забути ці віжки, що звисають із сволока, Любчин плач, увесь жах цього життя.

Підводить голову.

Місяць ніби на плечі усівся, зовсім близько — повний, білий, увесь у яблуневім квіті.

Тоді, щоб забутися, мріє: він, Семирозум, іде тими місячними садами, тілу вільно, душі легко та гарно. Тільки ж, коли б озирнутися, — а за ним ступають його Пріся, його Данило, Марія, Любка, Іванко, Іван, Кирик, Рута, всі-всі, окрім Філарета та хіба ще Бугая з Мотрею, бо ці й там, на Місяці, останню зернину з ближнього дратимуть, щоб розбагатіти. І Брисько хай слідом чалапає. Здається, махни зараз крильми, раз, другий, а Місяць — ось уже він, рукою дістати. А справді — коли б крила. Та щоб ніколи вже й не вертати в цей холод та злидні. Землі на Місяці скільки хочеш, вільно, риба в ставках, ліси багаті, по садах ідеш, а яблука: гуп, гуп! «Дядьку Семирозуме, дивіться, яблука — з мою голову!» Цей ще мені Іванко. Як мовить що іноді — весь вік упам'ятку: «Коли б ще більшого змія, дядьку, та держално…»

«А може, й справді? — аж лоскочеться в Матвієвих грудях, і вже в голові якісь колеса, полотна, крила: — Змій — не змій, а коли б супроти вітру та з хати. Адже хто ходив у Таврію, казали, що у великих містах залізних птахів вигадали, котрі самі літають…»

Семирозум впускає Бриська у сіни, а сам довго не йде знадвору, дивиться на Місяць, і щось велике народжується в його серці…

У школі — канікули, я зібрався до міста, але вже третій день непогодило — за стінами сестриної хати стугонів вітер, сніг вертіло, сіяло, несло так густо, що годі побачити щось за два кроки. Сестриниця щосили розважала мене своєю невгамовною допитливістю.

Нарешті, десь на четверту добу, під ранок, стихло.

Я зібрав валізу, вийшов на ґанок.

Миколаєву хату занесло по самі вуха, над сніговою горою виднілися бовдур та ріжки телеантени. Впоперек вулиці громадилися білі гребені.

— Хай хоч стежки протопчуть, — мовила з сіней сестра. — Як не боїшся задубіти, то можеш на тракторі з молоком. Молоко обов'язково повезуть до соші.