Володимир Дрозд - Семирозум

— Кликали?

— Проходь, проходь, — гуде від столу Кушнір.

Тільки тепер Бугай помічає гостя, шанобливо вклоняється — Кушнір поважніший за Філарета, на весь повіт господар. Обминає стіл, сідає на краєчок лави.

— Хазяйство маєш? — питає Кушнір.

— Маю, аякже, — трохи вагається Денис. — Бугая.

— Кого, кого?

— Бугая, значить. Ну, для корів…

— Він і по торгівлі справний, — перебиває Дениса Філарет, певно, побоюючись, аби Кушнір не засумнівався в хуторських. — Знає ціну копійці.

— Так ось, панове, — каже по хвилі Кушнір (Денисове серце тьохкає — і його паном названо!). — Так діло стоїть, що коли бог не допоможе та самі рук не докладемо, то доведеться вам, Філарете, землю злидоті роздавати, а тобі, вельмишановний, свого бугая до спільної череди вести.

— Заступи нас, господи, — хреститься отетерілий від тих слів Денис.

— Отож-бо і я кажу, — Кушнір кладе лікоть на підвіконня, поважно хмурить брови. — В Пітері — самі чорнорукі при владі, в Києві — якесь гайдамацтво, а ми, лісовики, між двох вогнів. Моя гадка така: хай вони в себе революції роблять, а до нас — зась. У нас — своє, селянське царство. Свої прем'єри і свої міністри, свої голови і свої руки. Тільки ось рук густіше треба. Пропоную створити в нашім повіті власну, селянську, армію. Тоді і Росії, доки там безбожці, — дулю, і Малоросії — дулю. Самі по собі будемо. А там, у світі, хай кип'ятяться, хай шумлять. Воно швидко пронесеться, як літня буря, тоді й ми вигулькнемо живі та дужі. А поки що, ось вас, приміром, — киває в бік Дениса, — на міністра, який по торгівлі, висунемо. Повіт у вашу власть — і дійте…

Денисові і жарко, і холодно од тих слів, і хочеться швидше бігти додому та про все розповісти Мотрі. Так і скаже: Кушнір царство організовує, пропонує мені стати наглядачем по торговельному ділу. Самому Денисові воно, можливо, і не під силу, грамоти не знає, але з Мотроною — не страшно, вона в цифрах, наче курка у просі…

— Заможні, міцні люди стануть при владі, — веде далі свою мову Кушнір. — У північніших селах уже великі загони маємо, які за нас. Пристаєте до гурту?

— Пристаю, — видавлює з пересохлого горла Денис.

— Пристаю, — каже по хвилі Філарет. — На нас, хазяях, світ тримається. Нам його й тримати, коли хитається.

— Так-таки, так, — киває своєю маленькою головою Бугай.

Сутеніє. Марія лишає дітей самих і йде до Семирозума. Той сидить потемки у своїй комірчині — пахне деревом, клеєм, фарбою.

— Дядьку, — каже Марія, — ви б помогли біді моїй. Хоч і неділя сьогодні, та завтра ж спозаранку у Філаретові клуню підете.

— Що в тебе, Маріє? — відказує з густих сутінків Семирозум.

— Та така річ, що й просити неловко, але ж безвихідь. Ото ж коли ще Іван був, так пса того завели, Бриська, а тепер не маю чим годувати його, зима, а така вже голоднеча, а що повесні буде, й подумати жахно, гнала-гнала, сибірного, з двору, все одно назад вертає, звик, та й куди йому, бідоласі, подітися, хто ж його де нагодує, воно ж хоч і псина, а теж розуміє…

Тут Марія заплакала. Але швидко оговталась, витерла фартухом обличчя:

— Так мушу зачавити його якось, не відривати ж од дітей останню картоплину. А ще ж Любка у мене — дурне таке, що й себе дало б укусити, аби чимось пса нагодувати. Так ми оце з Іванком вішали-вішали Бриська, тільки нічого з того не вийшло, не годящі ми на діло, чоловічу руку треба. А ми б вам у дяку шкуру пса віддали, шерсть у нього густа й пишна, в хазяйстві здалася б…

Семирозум мовчить.

— Так ви вже, дядьку, не відмовте, бо нема кому помогти сиротам, окрім вас, дядьку. А як Іван повернеться, то він вам відробить, коли що…

Жінка ще хвилю стоїть у порозі, чекає, чи нічого більше не мовить господар, далі повертається і причиняє за собою двері.

Сніг рипить під вікном все тихше, глухіше.

Семирозум важко кладе на коліна свої грабасті долоні й так застигає у тиші і пітьмі.

Данило з Кириком, поклавши волам та коням сіна, підгрібають вилами навколо стогу, бо як помітить Філарет хоч одну стеблину на снігу — біди не обберешся.

— І чого ото ми його так боїмося? — починає раптом Семирозумів Данило.

— Кого? — озивається Кирик.

— Та Філарета.

— Аякже, хазяїн наш. Так ведеться, щоб наймит хазяїна боявся. Інакше який порядок на землі буде?

— А хто ж його встановив над нами, того хазяїна? — не вгаває Данило, певно, маючи щось своє на думці.

— Мать, од бога. Кому як у бога поталанить. Йому випало хазяїном бути, а нам з тобою — батракувати.

— Хитро, — тихо сміється Семирозумів син. — Це ж, виходить, як впряглися ми в плуга, то й до смерті тягтимем, а він нас поганятиме? Хіба то по-божому, щоб одні на шиях інших до раю в'їжджали?