Володимир Дрозд: Семирозум

— Не поховалися, — одказує з кутка Почепня. — Тільки не знаємо, за яку голоблю братись.

— Я вам скажу, за яку голоблю, — тихішає Іванів голос. — За свою, а не за Кушнірову та Філаретову. Бо як зараз свого воза з болота не визволите, то й онуки ваші біля чужого поля гибітимуть…

— Правда твоя, Іване, — важко видихнув Дахновець. — Тільки ж — діти…

— А в мене що — не діти? — знову спалахує Іван. — У мене що — не мої? Чи мені що — не болить? Чи сили більше маю? Ось, на двох обрубках вернувся, а перед Кушніром та Філаретом не плазуватиму…

Марія схлипує в сутінках, тулиться до чоловікового плеча.

— Ліси в нас великі, і сила бідацька велика збереться… Цить, Марієчко. Ми ще поживемо з тобою. Хай тільки… Хтось мусить починати…

— Воно то так, — обережно мимрить од порога Кирик і встромляє в присмерки червоне око цигарки. — Тільки як ще воно повернеться… Матвій Семирозум — той теж… А бачиш…

— А так повернеться, — раптом підводиться з полу Данило Семирозум, — що і я з тобою, Іване. Доки житиму, — стискує губи, — за правду…

Стоїть посеред хати, головою мало не до стелі, — страшний і гарний у своїй ненависті та рішимості.

В Маріїній хаті зовсім тихішає, навіть Іванко не шерхотить костурами, принишк на лежанці біля Любки. Тоді з кутка — ніяковіючий голос Дахновця:

— Воно то… я сьогодні гній розкидав, стара й сама латку нашу скопає, та й старша дітвора уже в поміч годиться…

По довгій хвилі озивається Почепня:

— А коли, значить, рушати?..

Я все пришвидшував кроки. Після зустрічі з сином Дениса Бугая ліс чомусь гнітив мене. Хотілося простору, свіжості. Нарешті, крізь рідкодерев'я зазеленіло поле, війнув вітер. Я пройшов ще з півкілометра і присів під старою вербою.

Сідало сонце. Земля після погожої днини була тепла й ніжна. Переді мною, в чорній ковбані, крізь дьогтьоватий намул пробивалися зелені голки трави. Виповзав на доріжку спориш. Вощисті листочки верби стиха жебоніли на легкім вітрі. У ямі, край дороги, ще сірів старий-престарий сніг, але моріг над ним яскраво зеленів. Усе прокидалось до життя, росло, дихало. Весняна земля нагадувала обличчя баби Рути, коли вона розповідала про свого Данила.

— Як поховали Матвія Семирозума, увечері прийшов до мене Данилко, син його, та й каже:

«Коли що, не поминай мене лихом, Руто. Вподобав я тебе…»

«Куди ж ти, Данилку?» — питаю стиха, а в самої серце розривається.

«Сьогодні дізнаєшся. А завтра, якщо судилося, я буду вже далеко, їдемо з Іваном за правду воювати».

Та й пішов.

А невдовзі вся господа Філаретова спалахнула. Коні людей тих, які Матвія встрелили, іржуть, гості незвані, в клуні ночували, в чім прийдеться на городі танцюють. Як побачила таке, одразу збагнула, чиїх то рук діло, зайшлася плачем та до Семирозумової хати.

В хаті — анікогісінько.

Я — в город.

Ніч, як зараз пам'ятаю, така місячна, світла, а Семирозумова хата — крайня в хуторі, одразу за городом дорога починається.

Чую — кінь подзвонює вуздечкою, Данило стоїть біля верби, а поруч — мати, Пріська Семирозумова.

«Куди ж ти їдеш проти ночі, синочку?» — ледве промовляє вона.

«Правду захищати, мамо».

«Одного сьогодні поховала, а другого в світ білий проводжаю. Невже ж тобі, Данилку, матері не шкода?»

«Шкода, мамо», — зітхає син.

«Так невже ж тобі, синку, правда та дорожче за матір?»

Довго думав Данило. Крізь гомін на другім краю хутора чути було, як гуготить у кроквах Філаретових клунь полум'я. Червоні тіні гуляли по обличчю матері, сина і коня.

«Я повернусь, мамо», — нарешті видихнув Данило, поцілував матір у чоло й стрибнув на коня.

Лютий огир з Філаретової стайні риссю узяв з місця. І помчав Данилко по білій дорозі…

— А по тому, бабусю? — допитувався я.

— Що по тому?

— Як вернувся Данило з громадянської…

— Комнезам у селі організовував, колгосп, головував усі роки.

— А по тому?

— А по тому — війна… Я саме найменшенького нашого грудьми годувала, коли на фронт ішов наш Данилко…

Сутеніє. Перепеча Місяця котиться по верхів'ях дерев. Дорога стає широка й рівна, наче білим полотном встелена. А по тій дорозі вершник мчить — на півнеба вершник, головою в шоломі зір торкається, — неначе з легенди чи думи давньої…

Я зводжу очі і пізнаю Данила Семирозума.