Володимир Дрозд - Семирозум

Тоді до людей долинув звук пострілу.

Сколихнув, скаламутив.

Тієї ж миті вуличками хутора, городами, дворами з гуком та улюлюканням промчали вершники, узяли гурт у тісно коло.

Пріська лежала на землі без пам'яті.

Данило спружинив усім тілом і рвонувся назустріч кінському храпу.

Але чиїсь руки лягли на його плечі:

Озирнувся: крізь сиву млу помсти — обличчя Івана.

— Пізно… — прошепотів Данило. — Пізно ти вернувся, Іване…

— Не пізно, — важко видихнув Іван, рвучи костури з глевкої землі. — Не пізно… Усе ще тільки починається…

Наступного дня, вранці, отаман з двома в чекменях переступив поріг Філаретового дому.

— Хазяїне! По твоєму слову привів півсотні вояків. Годуй соколів!

Засмоктало у Філарета під грудьми. Кинув за вікно в бік хутора:

— Вони — бунтівники. З них, розумників, — і по шкурі…

— Дивились уже… Самі миші в засіках. А корови — кістьми торохтять. Ми ж не пси, щоб кістки гризти. Чи як думаєш, хазяїне?

Ще дужче засмоктало під грудьми в Філарета. Аж з обличчя змінився: ось тобі й рятівники, тряси гаманцем, це ж два добрих воли віддай…

І раптом у голові нагло блиснула думка. Попросив отамана до іншої кімнати, зашепотів на вухо:

— У мене дещо для вас особисто знайдеться… Маленький подаруночок, по наших достатках, звісно, як рятівникові. А для гурту вашого у Денисовім хліві пошукайте. Бугай же там вгодований, аж лисніє. Це в того, що вас вів. Такий він чоловік — сьогодні вашим, завтра нашим… Кушнір не заступатиметься…

Бугаєві Мишку обридло жувати сухе й шорстке болотяне сіно.

А крізь щілини в стіні — дразливий запах молоденької трави — з лугів, зеленого листу — з лісу, розбудженої після лютих хуг та морозів землі — з городу.

А ще — гомін. Ніби череда йде селом — валують пси, кричать пастухи, посвистують батоги, чиргикають об дорогу копита корів, перегукуються через городи молодиці.

Мишко щосили гупає лобом у стінку: тріск, шелест сухого соняшничиння і яскраве світло весняного дня — в бугаєві очі.

Неподалік Денисового двору, біля крайньої Філаретової клуні, — прип'яті коні, чужі люди, гамір, свист. Збиваючи чобітьми зеленкуватий мох, двоє деруться по солом'яній покрівлі до гребеня. На гребені стоїть щось біле, рогате, з колесами, ніби в тачки. Двоє людей беруться за широкі роги того дива й штурхають його вниз. Лопотять колеса по даху, не бачене досі Мишком створіння відривається од стріхи, перевертається у повітрі, тоді хилиться набік і з гуркотом, та тріском заривається одним рогом у город.

Ті, що внизу, дістають довгі, блискучі ножі, шмагають ними по білих рогах, топчуть те створіння ногами.

Тоді хтось із чужих смикає із стріхи віхоть, блимає вогником і підносить до порубаних рогів. По городу стелиться білий дим, далі вогонь весело й бездумно смокче роги.

— Смаженю! Смаженю! — кричать у натовпі.

Гурт людей прошкує до Денисового хлівця. Вчувши запах незнайомців, Мишко круто вигинає шию, настовбурчує роги. З хати підтюпцем спішить Денис.

— Думаю, ти будеш радий подарувати рідному воїнству свого бугая? — каже передній у високій сірій шапці.

— Рятуйте! Грабують! — волає Денис і стає між гуртом та хлівцем. — Кушнір мене знає! Він міністра мені обіцяв!..

Передній ступає кілька кроків до Мишкового господаря і, майже не розмахуючись, б'є його, в щелепу.

Тіло Дениса розпластується на чорній землі. Той, що ударив, бере Денисову руку і по хвилі кладе йому на груди.

— Хлипкий був чоловічок!..

— А-а-а-а! — не своїм голосом кричить на ґанку Мотря.

Гурт рушає далі, просто в почервонілі Мишкові очі.

Бугай реве, гребе ногами підстилку і навалюється грудьми на стіну хлівця. Стіна тріщить, подається, вже передні Мишкові ноги на волі, вже чужий дух прямо в ніздрі…

Тоді щось гостре й болюче вибухає в руках переднього, червона віхола вирує в Мишкових очах, а за хвилину — пітьма…

В хаті вже темнувато, але Марія не запалює світла, хоч їй і хочеться зараз світла, хочеться дивитись на чоловіка, на людей, що сидять попід стінами. Так рідко в останні роки її хата мала гостей. Тільки Іван забороняв світити. На вулиці тихо-тихо, і зненацька кінський тупіт повз вікна: Кушнірові люди гасають по хутору, мов навіжені, мабуть, шукають, де похмелитися. Тоді поріг Маріїної хатини теж переступає тиша, лише по долівці шерхотять костури, що на них Іванко пробує шкутильгати. А коли вмовкає тупіт, глухий, злий Іванів голос знову б'ється об низьку стелю:

— Зарились у болото і ждете, коли вам ту правду на рушнику принесуть, з хлібом-сіллю, ще й низько вклоняться: «Звольте покуштувати…» На Місяць зиркаєте, гадкуєте, там вас щастя жде… А за лісом он люди кров за нього проливають. Куди оком не кинь, головами накладають, щоб інші, після нас з вами, жити могли. А ви носа боїтеся з двору вистромити. Під бабські спідниці поховалися…