— Но-о…
У вікнах ще й не сіріє, але Денис з Мотрею не сплять. Ночі тієї весняної — кіт наплакав, а вони і звечора довгої не вкладалися. Ніби протяги по хаті гуляють — так незатишно.
— Дулю той Семирозум витеше! — зі злом мовить у темряву Мотря.
— А як справді птаха витеше? — обережно запитує самого себе й дружину Денис. — А як витеше? Уже, кажуть, і крила готові, і хвіст. Лісапету ж зробив, їздила. Голова в нього, наче горщок золота. Метикуватий чоловік. І руки справні. От що тоді заспіваєш, як витеше та полетить на той Місяць, та забере усю злидоту з хутора, куди тоді із своїм бугаєм подінемось?
Денис тривожиться й щедро вихлюпує свою тривогу в надії, що жінка заспокоїть його. Але Мотрю й саму за душу шкребе.
— Мо, й справді в село подамося?
— У селі тільки й чекали нас. Там Гороховичі свій торг тримають, а в Хвецюків — бугай ліпше нашого. Та й у Кушніра бугаїв аж кілька. Не розженешся.
— А мо', Семирозум полетить та й не вернеться?
— А як вернеться?
— Справді, а як вернеться.
Мовчать. Співає за стіною, у сінцях, півень. Хлипає крізь сон дитина на печі. Шкребеться миша в підпіллі.
— А ти не бачив, — трохи веселіше питає Мотря, — чи великого того змія вимайстрував Семирозум?
— Не змія, а самольота. Дуже схожий, на птаха, кажуть, тільки дерев'яний увесь. Я ж сам не ходив, звідки знаю. Мабуть, що не малого, коли всіх ладнається перевезти.
— То, може б, він і бугая нашого підняв, самольот той?
Денис довго не відповідає, мізкує. Згодом:
— Воно б то добре було. Тільки тоді і корів усіх треба на Місяць брати. Бо що нам за користь з бугая, коли в людей корів не буде?
— Ти що, дурний, гадаєш, хтось тут хазяйство лишить, а сам на Місяць подасться, вітра в полі шукати?
— Воно то так…
— Сходи зранку, ніби самопрядку хочеш поладнати чи полотна для штанів набити, і рознюхай усе як слід. Хоч знатимеш, що до чого. А Філарет з міста приїде — ти відразу до нього, коли не так, не по-нашому.
— Таки треба піти, — зітхає Денис.
— То, може, б я загодя солі роздобула побільше. Бо й на Місяці борщ солити треба. А мо, б, дорожче пустила втричі: не хочеш — не бери, дивися згори вниз на Землю, та й сьорбай несолоне. Вільному — воля…
Напоївши бугая, Денис підтюпцем спішить до Семирозума:
— Де хазяїн? — питається Прісі, що порається в дворі.
— У хатці, — кидає неприязно, бо, як і більшість хуторян, недолюблює Бугая.
Денис минає сінці, відчиняє двері до хижки, де Семирозумова майстерня. Пахне смолистим деревом, клеєм, посеред хатинки стоїть господар з долотом у руках, біля Матвієвих ніг лежить щось довге, схоже на човен. Попід стінами стоять збиті з тонких дощок крила — в основі широченькі, а далі все вужчі, наприкінці аж гострі, з вигином,
— Здоров, сусіде, — бадьоро мовить Денис.
— Угу, — хмуро відказує Семирозум.
— Хотів попросити тебе, аби прядку Мотрину полагодив, та бачу — люди не брешуть: на Місяць, чи що, зібрався?
— Таки на Місяць…
— А як же воно там буде, коли ніхто не чекає на тебе?
— Та вже якось буде. Не гірше, ніж тут, на Землі.
— Ще ж чи долетиш…
— Завтра не долечу, так позавтра.
— Диви, який певний себе.
— Таки певний. Бо іншого ходу для людей не бачу.
— Ну-ну, давай, — поблажливо мовив Денис, приховуючи свою розгубленість: а таки полетить, бісів син! — Я тільки радий буду, якщо живий вернешся… — І обережно додав: — Тільки ж як воно з коровами буде, коли всі полетимо?
— Та вже ж відомо як, — кепкує Семирозум: — Тобі залишимо. Пастимеш у лісі і до свого бугая водитимеш за п'ять ковшів жита…
— Глузуєш, а я прийшов, як сусід до сусіда, ми ж свої люди: коли що, коли й справді — усім хутором на Місяць; то мо, продати загодя бугая? Чи як?..
Колеса беззвучно котяться по ще м'якуватій дорозі, глухо гупають копита коней, а мимо пливуть чорні, прорізані рудуватими плямами рівчаків та долин поля.
Але Філарет, хоч і косить очима на узбіччя, не бачить полів: думає свою невеселу, чорну думу.
Іван лежить горілиць, поклавши руки на костури, дивиться в синє небо, прислухається до жайворонків — чотири роки минуло, як пішов на фронт. Здавалося б, жайворонки усюди однакі, та ніде так гарно не співають вони, як у ріднім краї…
Гарно…
А між тим розмова не переривалася: від самого міста. Говорили коротко, скупо, по декілька слів на версту, але говорили. Чого не могли чи не хотіли висловити словами, виливали в мовчанку. Од того тиша була тільки видимим перемир'ям, поступом до нового штурму.
Читать дальше