Хутір справді показався скоро і зовсім несподівано. Виходжу на узлісся, і раптом в очах аж спалахує від зеленого. Ген, ген, аж до нової стіни дерев зеленіє озимина! Колись, у дитинстві, наша дитяча ватага раз чи двічі забрідала сюди, шукаючи білих грибів. Тоді, я добре пам'ятаю, посеред цього оазису була чимала місцина з ямками, обривком зарослої шпоришем вулиці, декількома бовдурами, визирали з бур'янів; трішки збоку темніли мерхлі хрести старого цвинтаря.
«А ми колись тут жили! — гукнув тоді котрийсь з хлопчаків. — Тільки ще мене не було. Батько з матір'ю ще до війни, як колгосп складався, до села переїхали».
Я не повірив об ту пору, як можна було жити так далеко від села. Я був у тому віці, коли рідне село ще є центром всесвіту і все, що поза ним, стоїть на самісінькому краю землі.
Тепер не лишилося жодної пам'ятки про Семирозумів хутір. Жита обіцяли бути добрі: зелень рівна, густа. Тільки під самісіньким лісом бовванів червоним дахом будинок. Понад зеленим морем я пішов у той бік. І з кожним кроком серце моє билося все швидше. Лаяв себе останніми словами, але не допомагало. Справді, дурень. Ніби я підходив до халупи Дениса та Мотрі, і зараз, ось тільки промину трухлявий хлівець, на світ з'явиться крутий лоб бугая… Я таки звик до людей, що жили тут півстоліття тому. Таки зжився. І хоч досі зустрічався в селі з колишніми хуторянами, але то були ніби вихідці з іншого світу, в існування якого навіть гаразд не вірилось. Тепер я йшов по землі, що її топтали колись Філарет, Семирозум, Данило, Іван, Рута, Денис Бугай, і наближався до обійстя Денисового сина. Було чого хвилюватись.
Садиба лісника обнесена високим парканом. Поверху п'ється колючий дріт.
«Мабуть, од звірів. Ліс», — подумав я.
Хлівець, скоріше не хлівець, а сарай, на дві половини, складено з добрих колод.
«Жоден бугай вже не проломить», — знову подумалось мені.
Про будинок і казати нема чого. Мабуть, що й Філарет би позаздрив.
Під двором лежала деревина, взята на скаби. Певно, колгоспна.
Я шукав щілини в паркані, але марно. Тоді став навшпиньки, зазирнув у город: ближче до будинку ряснів молодий сад, неподалік од мене невисокий, уже пізніх літ чоловік — у шапці, ватянці й високих, до колін, чоботях, розкидав гній.
— Драстуйте, — гукнув я, хапаючись за край паркана, бо зомліли ноги. — Можна до вас?
Наступної миті на ґанок будинку ступила жінка, уся в темному, відро в руці, і застигла, пильно дивлячись у мій бік.
— Я зараз, — відповів чоловік.
За парканом рипнула дерев'яна защіпка, потім ще одна, тоді неждано, метрів за три од мене, відсунулись дошки і чоловічок виринув на білий світ.
— Здравія желаю. Хто будете? З какої організації?
Денисів син намагався говорити зі мною якимсь канцелярським суржиком. Певно, вважав, що це додасть йому ваги. А може, з поваги до моєї, ще не відомої йому посади.
— Я — так, не з організації, вчитель, — зніяковів я, і моє серце стало битися рівніше. — Ішов мимо, сірники скінчились, припалити захотів.
— Не потребляю, — з гідністю сказав Денисів син. — Для здоров'я сильно вредно. А куди ж ето ві ідьоте, што мимо?
І тут я помітив його важкий, недовірливий, підозрілий погляд з-під рудих брів.
— Так, прогулююсь. Тут, кажуть, колись хутір був?
— Був.
— Ще трохи і за вашої пам'яті?
— І за моєї, — все більше хмурнішало обличчя мого співрозмовника.
Певно, лісник мав підстави тривожитись. Що ж, це його справа. А мені розхотілося питати про хутір, про Семирозума, про Марію, навіть про Дениса Бугая. Розхотілось — тільки й всього. Я вже аніскілечки не хвилювався. Навпаки, легке розчарування порожнило груди.
— Що ж, коли немає припалити — прошу вибачити, — мовив я і облишив Денисового сина. — На все добре.
— До свідання, — буркнув він, стежачи за кожним моїм рухом.
Я ішов не обертаючись. Але довго відчував на собі колючий погляд. Уже з узлісся зиркнув на садибу лісника. Потаємна хвіртка не зяяла в паркані, жінка в темному все стояла на ґанку, до неї підійшов син Дениса Бугая, вони про щось говорили і обоє дивились у мій бік.
Лісові люди…
Гострокрилий птах, підсвічений останніми променями сонця, червоною тінню висів у блідо-зеленому небі. Виточені з берези колеса його, здавалось, ледь торкалися гребеня Філаретової клуні. Справді, великий талант носив у собі Семирозум, бо ще не рушив з місця його самольот, а хуторянам, що зібралися внизу, на Філаретовім городі, бачився в нестримному леті, якому немає спину.
Читать дальше