Володимир Дрозд - Семирозум

Філарет вибирався з міста глухими околишніми вуличками. Не те що його багато хто знав тут, — боявся чужих, незнайомих очей, боявся вікон, боявся дорослих, боявся дітей, боявся збудженого революцією та весною людського скопища, ніби воно тільки й мало на думці скинути з підводи, угнітити у вогку, квітневу землю господаря далекого лісного хутора. Щось робилося в цьому великому місті таке, чого він ніяк не міг осягнути, лише відчував: не те, що мусило бути, що було за його життя, за життя його діда і його прадіда.

Далекий родич, у якого спинився переночувати Філарет, сам був наполоханий і не знав, на який бік перекинутись, — молода влада лякала своєю новизною, незвичайністю, бойовою суворістю, а стара тільки шипіла по темних кутках та чекала пришестя якогось білого архангела на білім коні.

«Так що ж то воно за влада?» — допитувавсь Філарет, з душевним болем викладаючи на стіл щедрі, як на смутний час, гостинці: кусень сала, гречку в рукавчику, садову сушню.

«Така влада, — зиркав на гостинці господар хати, облизуючи губи, але не розлучаючись із своєю обережністю, — що значить, кожен бери на власного пупа. Заробив, значить — з'їж. А на чужого пупа — зась…»

«Це ж як, у кого що було, у того так і лишиться?» — зрадів Філарет.

«Не так, значить, а щоб порівну. Маєш дві хлібини, а в мене жодної, так мені одну віддай. Як син божий проповідував…»

Підглузовував, гаспид.

Філарет рано вклався спати, хоч майже і не задрімав за ніч: слова про хлібину мулили душу.

Зранку пройшовся по місту: червоні стрічки, червоні доріжки з білими літерами, якісь нові слова, мітинги, всі галасують, метушаться, наче з ланцюга зірвались. До вокзалу пройшла колона робітників з гвинтівками за плечима. Сонце вигравало на примкнутих багнетах. Філарету зробилося млосно…

Повертівся на базарі: крамнички були зачинені, колишніх купців, яким збував усіляке добро своє, і сліду не лишилось. Усе було дороге, але годі й думати про торг: між порожніх рядів ходили чорнорукі в шкірянках і з червоними пов'язками на рукавах, тут не розженешся.

«У землю, землю-матінку все… — подумав Філарет, потішаючи до родича, аби швидше запрягти та їхати геть, подалі від цієї коловерті. — Колись же перешумить. Тоді ми себе покажемо…»

Зараз, виїжджаючи з міста, він радо згадував свій хутір, який звідси видався тихим раєм.

«Перешумить, — вертілося в голові. — Таки перешумить. А до нас — рука коротка. — І йому чомусь уявлялись жилаві темні руки робітників з тієї колони на прикладах гвинтівок. — Дзуськи… Не дістануть. Ми — самі по собі, а вони, хай хоч сказяться, — самі по собі».

Біля крайньої хати, коли вже забовванів попереду обсаджений вербами шлях, напнув віжки. Щось куце, сіре сиділо під тином і мовчки стежило за Філаретом двома щілинами пильних очей. Щось на диво чуже і на диво знайоме. Запримітив костури, що лежали трохи збоку, сіру шинелю на плечах, солдатську сорочку і землисте, худе обличчя чоловіка. Кістляві руки лежали на колінах, тільки ніг нижче колін не було, самі дерев'яні стирчаки.

— Що, Філарете, не впізнав? — прозвучав з-під тину хрипкий голос. — Чи заціпило?

— Іван? — скинувся Філарет, відчуваючи в грудях неприємний холодок. — Здорово ж тебе, бідняго, обчикрижило…

— За нашу, — він з особливим притиском мовив те слово — «нашу», — землю-матінку кровицю пролив…

— Багато героїв кістьми лягло, — перехрестився Філарет. — Дякуй богові, що хоч живий лишився.

— Та вже дякую… — відказав Іван. — Сиджу оце під тином — і дякую.

Од тих слів ще холодніше зробилося в Філаретових грудях. Ледве розтяг вуста в приязну усмішку.

— З шпиталю, мать?

— З шпиталю.

— Так, мать, додому?

— Пора б уже. Як там мої?

— Живі-здорові. І Марія, і Люба, і син. Допомагав, як міг. Не скривджені, думаю. Всі ж під богом ходимо.

— Та вже ж. Усі ходимо, та не всі однаково…

Помовчали.

— Так сідай, чого ж, — оговтався Філарет. — Вважай, поталанило тобі. Бо від села до села довгенько б добирався.

— Та доведетеся сісти, — по довгій хвилі мовив Іван і звівся на коліна.

— Я зараз, зараз допоможу, — задріботів словами Філарет, ковзаючи з воза. — Радий, що довезу героя війни до рідної хати. Всі ми — люди і розуміємо…

Але Іван хитнувся од Філаретових рук і самотужки потяг своє тіло до воза. Звалився на нього, перекинув обрубки ніг, поклав костури.

Філарет усе ще метушився, підтикав сіно Іванові під боки, тоді всівся в передку і важко дихнув на коней: