Володимир Дрозд - Семирозум

Намальоване в уяві додає сил — Семирозум стає до роботи.

Коли дерев'яні цурпалки починають в'їдатися в тіло і вже несила терпіти, Іван опускається на коліна і повзе, волочучи за собою костури. Повзе од пагорбка до пагорбка, спочиває на узвишші, де зелень сухіша і вже трохи зігрілася. Звідси дорога продивляється далеко.

Аж до перелісся на обрії — ні душі.

І він, по короткій хвилі, знову тягне своє тіло, що з кожним метром здається все важчим.

Коли вже не стає снаги, коли червоні кола знемоги пливуть перед очима, він голосно повторює слова, які має сказати хуторянам: «Земля… Правда…»

І сили де й беруться! Це ніби криниця, повна живої води, і ця криниця — в Івановій душі. Хіба він може не поспішати? Люди і так занадто довго чекали цих слів. Від самого Пітера несе їх Іван, сотні кілометрів, а тут лишилося зовсім небагато. Він мусить доповзти.

І людина з костурами важко долає ще один метр вогкої, грузької у видолку полівки…

Увечері, попоравши Філаретову худобу, навертає додому Данило.

У хаті, біля комина, жовто блимає скіпка. Батько сидить на лаві, якісь віськи вистругує для свого птаха. Білі заслінки біліють дерев'яні колеса, сохнуть. На лежанці сидить мати, колупається голкою у шитві.

— Це ж як воно, тату, з колесами буде? — питає, вітавшись, Данило.

— Авжеж.

— Звідки ж воно котитиметься?

— З клуні. Розженеться, а тоді вітер його підхопить попід крила — і гей, гей, полетіли. Я тільки керуватиму крильми. Як лелека правує.

— З глузду з'їхав твій батько під старість, синку. Дитинчам став. Що в Любки Маріїної розуму, що в нього — однаково, — починає своє звичне мати.

— У хуторі клунь тих — дві і обидві Філаретові, — Данило робить вигляд, що не завважив материнських слів, бо ж не гаразд йому втручатися в суперечку батьків.

— На Філаретову затягну. Для людей же стараюсь, не для себе.

— Загубиш ти свою голову, загубиш, і ніхто спасибі не скаже, — бідкається Пріся.

— Чув я, тату, що по інших селах, де ближче до міста люди інакше починають жити. Кушнір ще в м'ясоїд приїздив, жалівся Філаретові й голоту лаяв. Нові закони, каже вигадують…

— Закон єдиний, — понуро обриває синову мову Семирозум. — Закон єдиний, — людей багато на землі розвелося тісно стало, ось і треба місця шукати, де їх менше.

— А я собі так мізкую, що не людей багато, а землі дехто з людей забагато награбував, — каже Данило. — Он гляньте, тату, сам Філарет на всіх хуторських полях розсівся.

— Що ж, гадаєш, він тобі хоч шматину віддасть?

— Я й не питатиму. Сам візьму, коли нові закони є.

— Тільки через кров переступивши, візьмеш. А з крові, синку, кров проростає. Ми ж нічиєї не хочемо крові. Ми — самі по собі, ви ж, коли з Філаретом хочете борюкатись, — самі по собі. Мені б ось тільки злетіти в повітря. Спішити треба, щоб цієї весни ще й посіяти на Місяці.

— Ой, тату, тату, — зітхає Данило, виходячи з хати. Він рушає до Філаретового двору. Од думок, тривожних, нових, наморочиться голова.

«Мабуть, що треба все лишати і в місто йти. Може, там скажуть, як на білому світі жити. Тільки б Кушніревих людей обминути. Переказують, буцімто всі дороги перекрили…»

Денис тягнеться до жовтавого Філаретового вуха.

— Вас не було, а Семирозум птаха свого стеслював. Я все розвідав. Завтра з вашої клуні злітатиме. Сам чув. «Хай, — каже, — Філарет жує землю, а люди всі на Місяць полетять, ніхто йому сіяти не буде». Люди, дурні, й вуха розвісили. «Не будемо, — хваляться, — Філаретову землю засівати. А як летітимем, то збіжжя з його комори візьмемо. Щоб було чим на Місяці сіяти».

— З моєї комори?

— Ага.

— Збіжжя, кажуть, візьмуть?

— Збіжжя.

— Семирозум завтра збирається летіти?

— Завтра під вечір, щойно Місяць з'явиться.

— Так біжи негайно в село, до Кушніра. Скажеш, просив Філарет своїх людей прислати. Він знає, обіцяв. Багато розумників, перекажеш, розвелося.

— На ніч глядячи бігти? — вагається Денис.

— А міністром хочеш бути?

— Воно то й так, не завадило б, Мотря моя казала…

— Над ким же ти будеш мініструвати, коли Семирозум усіх хутірських на Місяць забере? Над своїм бугаєм?

— Воно таки так. Побіжу я. Тільки завтра раненько. Бо Мотря проти ночі не відпустить. Боїться, коли б хто бугая нашого не вкрав…

— З богом!..

Коли, нарешті, підходжу до лісу, сонце вже добре припікає, хоч по-весняному м'яко. У молоденькому осиннику ще паркіше. Багато сирості, і вітер з лугів притомлюється в гущавині. Час од часу дорога скочується у воду — величенькі озера, гладенькі, прозорі, відбивають у своїх дзеркалах шматок неба з лапастими вершинами молодих дерев. Ледве обходжу ці ковбані. Черевики грузнуть у торішній траві. Спиняюсь над острівцем синіх, як зірки в ранній сутінках, фіалок. Деінде біліють проліски. Пахне прілим листям і чимось невизначеним, але живим. Потроху п'янію од тих пахощів, од лісу, що прокидається по зимі, од свіжого неба над головою. Але стримую себе. Ось-ось з'явиться хутір, я мушу бути готовий до цікавих спостережень і цікавої розмови.