Володимир Дрозд - Семирозум

Я таки пробився в центр села, дочекався трактора, що тяг дерев'яного помоста з бідонами. Виїхали за село.

Біла рівнина з сірими пасмами лісів на обрії забовваніла перед моїми очима. Два колгоспні бульдозери відсовували і прасували за крайніми хатами перемети — пробивали дорогу до цвинтаря.

Учора нагло помер дід Кирик. Жив він сам, жінка торік, руки склала, діти десь у містах, хто вчиться, а хто вже й довчився та сім'ю завів. Син молодший, правда, в селі, тільки в приймах, далеко од нього живе, та й робота клопітка — шоферує на лісовозі, все по відрядженнях, не часто-вибереш хвилину батька провідати. Перед тим Кирик увесь день не з'являвся в пожежні, коні лишились негодовані, старший пожежник зайшов висварити діда, а він — мертвий на печі лежить. Певно, вночі помер.

І треба ж — у таку негідь.

Тепер мають роботу бульдозеристи.

Сільськими околицями, поза городами в рудих плямах гною, попід лукою, на якій уже біліють гуртики качок та гусей і синіють озера весняної води, виходжу на хутірський шлях.

Дорога струпчаста, в темних дзеркалах грязкуватих ковбань — земля увібрала воду, але ще не підсохло. Нових колій нема, тільки осінні закарлючки від коліс. Машини сюди не ходять.

Збоку, на моріжку, свіжий слід трактора — мабуть, сьогодні подався до лісу. Я б міг на ньому під'їхати, коли б вийшов раніше. Але не шкодую. Після шести уроків пройтися полями…

Власне, я б не скоро рушив на хутір, хоч ще взимку мав намір побувати в місцях, де жили Матвій Семирозум, Данило, Кирик, Бугай… Ці люди жили десь зовсім поруч, хай кількома десятиріччями раніше, ці люди і зараз у пам'яті села, і не тільки старі люди знають про них. Це ніби ґрунт, з якого росте сьогоднішнє мого рідного села, легенда, яка переживе усіх нас, легенда чи притча, що їй немає скону.

Учора проводив у школі заняття літературного гуртка. Розбирав з гуртківцями їхні вірші, намагаючись якомога менше лаяти їх, аби ненароком не взяти на душу гріх і не заморозити категоричним присудом справжній талант. Розповів, що пробую записати перекази людей про перший пореволюційний рік в колишньому лісному хуторі, про дядька Семирозума, який збудував самольота і мріяв полетіти на Місяць… Уже виходили із школи, коли до мене підійшли троє дівчаток.

«А ось Галина каже, що її прадідусь на справжній тачанці у громадянську війну з білими бився…»

Одна з дівчаток зашарілася:

«Бабуся мені розповідала…»

Мені чомусь легко і тепло зробилося в грудях:

«А як звуть твою бабусю?»

«Баба Люба. А прадідуся звали Іваном. Так йому на війні обидві ноги снарядом одірвало. Так він сів на тачанку і кулеметом з білими бився. А дядько Данило, що його портрет у клубі висить, поруч нього з білими бився. Так він казав бабі Любі, як дід Іван помер. Ранило його в груди десь у степу, але він стріляв, доки було сили, а після того й помер на руках дядька Данила…»

«Правда, дівчинко, мовив я, відчуваючи, як мені здавило горло, ніби розповідали про смерть дуже близької людини. — То — правда…»

І тоді ж я подумав, що завтра неодмінно сходжу на хутір.

Хутірський шлях був порожній аж до самого лісу, тільки метрів за сто манячила жіноча постать.

Не хотілося ні про що говорити, і я ступав повільно, поки не впізнав у подорожній бабу Руту.

Нещодавно я гостював у неї, і ми довго розмовляли.

Мабуть, до онуки простує. Дівчина закінчує цієї весни десятий клас, живе у родичів.

— День добрий, бабуню. До онуки прошкуєте?

— Драстуйте. Та до онуки ж. Лінується приходити, поки дорога для лісапету не годиться, так я й думаю собі — провідаю по теплу і гостинчика віднесу.

— Треба, треба… Бо як повіється в місто, в який-небудь університет, то вже не віднесете…

— Ой, дитинко, тепер так трудно вступати. Усе ж наказую їй: учись та вчись, мо, хоч з тебе люди будуть.

— Трудно, бо всі хочуть учитися, бабусю.

— А ви знаєте, дитинко, — всі. Не так, як ми, темні та забиті виростали. Дякувати богові, хоч у лікбезі повчилася. Бо й розписатися б не знала, коли тепер гроші за старшого сина приносять. А ви ж куди?

— Та так, до лісу.

— А пройдіть, пройдіть, діло молоде, — листячко, квіточки. Любила колись і я об таку пору до лісу бігати. Та вже як побралися з Данилом, не до лісу було і не до квіточок. Тільки й спочину душі, що діточки…

Рута ще трішки провела мене і завернула вбік — полівка вервечилась навпростець, до сусіднього села, де середня школа.

Я лишився сам — тільки весняна земля, дорога і думки…