Володимир Дрозд - Семирозум

Філарет у читанні не вельми сильний, слабкий, можна сказати, а з біблії тільки те знає, що батюшка, коли гостює на масляну, сп'яну натеревенить. Але зрадливий холодок, що було трохи причаївся взимку, студеніє в грудях:

— У нас — глушина. Ти — перший гість з хазяїв, відколи сніги впали. Голота іноді заходить, так аби що поцупити, з тими не розговоришся, женеш у три шиї, та й годі. Щось ніби казали, якісь буцімто переміни чекаються, але зараз щодня переміни, збісився світ, так не дуже й віри ймеш…

Філарет хитрує, обминаючи чіпкий погляд гостя. Чути він чув, що в Пітері знову революція, робітники бучу зчинили, і тепер при владі ті, які дуже царя лаяли, а від таких добра не жди. Але, знову ж, Кушнір — і багатший (ще як кирпу гнув, доки не припекло), і землі його навколо села. Коли справді що почнеться — йому першому жаби цицьки дадуть. А в нього, Філарета, буде час до біди підготуватись. Хутір — у лісах, болотах, поки те-се, а там, дивись, знову власть переміниться.

Але гість бачить Філарета наскрізь. Гадкує, болота, ліси порятують. Дзуськи! Разом гинуть будемо. Тільки ж ні! Не про загибель треба думати. Кушнір кладе на стіл щосили стиснуті кулаки:

— Хвостом не верти. Не до хитрощів. Революція — така штука, що в будь-якій шпарині знайде, коли маєш хоч гріш за душею. А у нас з тобою — не один гріш. І вже зазіхають. Мої люди серед сільської голоти пасуться. Злидарство постановило: послати своїх комісарів у хутори, хай революцію роблять і таким, як самі, землю наділяють. Щоб у всіх, значить, порівну. Про тебе, до речі, теж згадували..

— Що про мене могли згадувати, — намагається не виказати тривоги Філарет. — Ми — люди непомітні, тихі, в бійку не ліземо, по вуха в болоті сидимо…

— А те, що ти — во… — киває на свій кулак. Тоді піднімає і стукає ним по столу: — Досить, досиділися в болоті! А зараз таке: хочеш жити — зуби точи. Второпав? Є вірні люди?

— Є… один…

— Скажи, хай покличуть. Діло є конче…

Філарет важко підводиться з-за столу, тягне по світі лиці свої чоботища, прочиняє двері до кухні і бачить Данила Семирозума. Підозріло міряє його поглядом. Тоді:

— Поклич Дениса. По торговому інтересу, скажеш.

Марія хукає в шибку, доки білий волохатий кожух не крижаніє. Тепер крізь сизу копієчку видно Любу, що почовгала вулицею в бік Кирикового подвір'я.

Тоді замикає сінешні двері, прочиняє хатні. Брисько радо стрибає через поріг. Марія знаходить під лавкою мотузка, що ним колись, як ще мали, припинали на узліссі козу, робить на одному кінці зашморг, накидає його на Бриська. Пес вертить хвостом і цілує руки господині.

Іванко мовчки стежить з печі за материними приготуваннями.

— Чого витрішки ловиш? — якомога сердитіше кидає синові Марія. Злість росте, але жінці її все мало. — Іди помагай!

— А хіба що, мамо? — ковзає на долівку хлопчина.

— Що, що… Доки йому мучитись і нас мучити? Вистачить вас, мучителів, на мою голову. Одним менше від сьогодні стане. А шкуру Бугаїсі збуду — ще й сіль матимем.

Марія тягне Бриська на середину хати, закидає мотузок на гак, що в сволоці. Тоді ступає кілька кроків до дверей, тягнучи за собою мотузок. Брисько спинається на задні лапи і раптом зовсім зависає в повітрі, тріпаючись та звиваючись.

— Мамо, боюсь… — схлипує Іванко. — Відпустіть його.

— Боїшся? А картоплю жерти не боїшся? — кричить Марія, заглушаючи тим криком усе в собі: — Може, завтра не сядеш біля миски, а йому віддаси? Лови краще за лапи та тягни вниз.

Зашморг в'язне в густошерстім пахолку Бриська, пес крутиться на мотузку і все ще повискує, виваливши червоного язика. Марія обмотує кінець мотузка навколо ніжки стола, робить вузол, тоді хапає Бриська за лапу, Іванко, одвертаючи лице, береться за другу, обоє щосили тягнуть униз. Очі пса вибалушуються з орбіт, він хрипить і давиться язиком. Раптом мотузок лускає, Марія з сином падають долі. Брисько із зашморгом на шиї забивається під стіл і наполохано, скривджено скавучить.

Денис хутко одягає свого потертого кожушка, біжить на поклик. Навздогінці, з ґанку, гукає Мотря:

— Ти ж, коли що, не продешеви там.

Тільки наблизившись до Філаретового двору, Бугай стишує ходу. Як не як, він сам — з господарів, нема чого з тим Філаретом вельми лизатись, дасть бог, колись і ми розбагатіємо, втремо усьому хутору носа, та й не тільки хутору.

Обережно прочиняє двері на кухню, запитує Кирика, другого наймита Філаретового:

— Де вони?

— Там, — киває Кирик у бік світлиці.

Денис стає на порозі, зводить очі на господаря: