Володимир Дрозд - Семирозум

— Товаришу вчитель!

На ґанку сільської Ради стоїть Миколай Чемерець, сміється:

— Товаришу вчитель, ви ще не забули, що сьогодні, о другій годині, агітатори збираються?

Уже з місяць Миколай — головує і зараз майже не буває вдома. Ми бачимося з ним тільки в сільраді. І хоч моя сестра трохи критично ставиться до того енергійного головування, мовляв, новий віник завжди пробує по-новому мести, але швидко стирається, мені до вподоби запал сусіда. Він якось посерйознішав, певніший себе і вже не кличе мене «пане вчителю!», а тільки «товаришу вчитель!». А про передвиборну нараду агітаторів я зовсім забув, уже пів на другу, немає сенсу іти додому, робити зайві походеньки. Я віддаю свого портфеля сестриниці і йду до Миколая.

— До обіду вас чекати, дядьку? — гукає дівчина, трохи ображена, що я зрадив її товариству.

— Скажи матері — я пізніше, — гукаю, хоч вона стоїть що зовсім близько, але білі площини городів, вулиці, майдану перед сільрадою та клубом якось видовжують простір.

Вітаємось з Миколаєм, розмовляємо про якісь дрібниці, а в мені знову оживає лісний хутір, завіхолена вулиця, Марія…

— Миколай, — перериваю я на півслові Чемерцеву мову. — Як здоров'я твого дядька?

— Батрака? Десь на тім тижні з міста привіз старого. Трохи підремонтували, шкандибає біля хати.

— Він що, справді у батраках ходив?

— Перший батрак на селі був, у першого господаря наймитував. У Кушніра, може чув? А навіщо тобі?

— Так я зайду до нього, поки тут ще зберуться, — обминаю Чемерцеве запитання. Мені не терпиться попливти у минуле.

— Я зараз проведу тебе. Теж дядька провідаю.

Світлиця в Батрака з тих, що десь між містом і селом загубилися. Новенька шафа в кутку, рушники та хустки на жердці, паперовий килимок з яскравими півоніями над ліжком, дешевенька люстра під стелею і настільна лампа біля купи книжок, лави попід стінами… Живе з сином та невісткою.

Дід сидить біля грубки, струже якусь цяцьку для онуків.

Вітаюсь.

— Пізнаєте, дідусю? — кажу.

— Е-е-е, молодих уже катма пізнаю. Ростете, як пирій на межі. Багато вас. А нас усе менше та менше.

— Дядьку! — гукає Миколай, певно, дід уже недочуває. — Це ж учитель, онуків ваших вчить. Просить, щоб ви про батракування своє розповіли. До газети писатиме. — І до мене: — Будь здоровий, побіг я, люди збираються.

Лишаємось удвох з Батраком. Я не знаю, з чого почати розмову.

— Рано почали наймитувати, дідусю? — питаю.

— Е, ні, не рано! Мене батько пробував грамоті навчити, та кишка тонка, їсти не стало чого. У дванадцять літ пішов до Кушніра.

— А що ж ви в нього робили?

— Усе робив, що загадають. Коней пас, біля волів ходив, волочив, потім і до плуга став.

— А їли за одним столом з господарем? — запитую, бо пригадується розповідь діда Кирика про Філарета.

— Що ви? Як то за одним столом? Хіба можна — з господарем! Таке скажете! Так він же — в світлиці, йому наймичка підносила, а тобі, приїдеш з нічного, миску недоїдок сунуть під ніс на кухні — та й живи… Як можна — з господарем…

— А дід Кирик каже, що за одним столом…

— Так Кирик же у Філарета служив?

— У Філарета.

— То інший чоловік, Філарет. Знаю добре, хоч не жив на хуторі. По голові гладить, гладить, а тоді як дав щигля — місяць синю ґулю носитимеш. І в усьому такий. Хитрюга, а що вже скупий! Світ таких не бачив. Кушнір хоч сам жив, як пан, а той ні собі, ні людям. Коли землю забрали, купив халабудку край села та й помер там з голоду. А потім люди горнятко золота в саду відкопали. Отакий був чоловік.

— А Кушнір інший?

— Кушнір — вовк. Пазури — помилуй боже. Коли б не революція — все б до своїх рук прибрав. І Філарета б проковтнув. Чекайте, десь у мене там пляшечка в куточку прихована. Відколи Миколай головує, життя нема. «Не женіть, — каже, — дядьку, більше тої цукристої, бо що я людям скажу?» Так оце сусідка, дай їй бог здоров'я, вигнала пару пляшок для мене, — кілограмчик цукру купив. Бережу як лікарство та ще про добрих людей…

Я відчув, що розмова буде не коротка, і скинув пальто…

Місяць — білий, струпчастий, наче з вареної картоплі виліплений, наче діти товканицю з чавунчика не виїли а Марія взяла та й викинула в дерев'яну тарілку, Бриську…

Давно таке було, навіть не віриться, що було, але було один тільки раз, правда…

Зате відтоді, як дивишся на Місяць-повню, слинки течуть і в порожньому череві — теплінь.

Брисько вибирається на найвищу кучугуру — звідси хирлява хатка видається зовсім маленькою, бовдур на рівні Бриськових вух — і голодно виє в недосяжну білизну.