Володимир Дрозд - Семирозум

«Дивись по наймиту, як він чай п'є. Хто наробився, припотів біля хазяїнового майна, того й на воду тягне. А хто ліньки-бриньки, той ледь чашку здолає. Такого гайдамаку жени в три шиї. Недужий, і до роботи кишка тонка».

— Кушнір приїхав! — раптом мовила, зиркаючи у вікно, Філаретиха без радості, але й без лихого слова — ждала, як чоловік поведеться.

Філаретові, звісно, кожен гість, як ніж до горла, — пригощати доведеться. Але зараз свіжа людина, та ще Кушнір! — гостинно просимо. Що там у селі, у широкому світі чувати? Докочуються якісь відголоски, лихі, тривожні, а не знаєш, не відаєш, що й до чого. Одне метикуєш — не на добро.

Хазяїн підводиться з-за столу, хреститься, надіває шапку і йде до дверей стрічати гостя.

«Як не верти, — товчеться в голові, — а горохвяників подати треба, і сала кусень до горохвяників, ні, півкусня вистачить, сам тільки пригублю…»

Кличе в сіни дружину й шепоче на вухо:

— Сала візьми мерзлого півкусня, тільки там у діжці моя помітка, до місця прилаштуй. І горохвяників спечи, тільки не по одному подавай, не відразу, а хай трохи вичахнуть. Бо він до горохвяників ласий, гарячих дюжину втріскає…

Чи вельми вже виголодніла Любка, чи й справді така смачна та картопля, аж тане в роті. Варена, в лушпинні, ще й підмерзла трохи під полом, від того солодка, наче буряковий узвар. Тільки що з тих трьох картоплин Іванкові — ніби корова язиком злизала. Пальці обсмоктав і Любці до рота заглядає. Звичайно, він і на зріст більший, і дужіший, йому більше треба. Любка ламає одну картоплину, віддає половину братові. Всередині картопля сипка, наче молодий сніжок або цукристе яблуко — хоч язиком лижи. Любка заплющує очі, згадується літо, яблука з Філаретового саду, походи разом з Бриськом до лісу, по горіхи.

— Ма, ма!

— Чого тобі?

— А ви Бриська годували?

— Хай він здохне, твій Брисько! Де я на всіх вас настачу?

Любка затискує в долоні шматочок картоплини, й не лиже, згадує вічно голодні Бриськові очі. Вона чула, як пес вночі шкріб двері, добивався в хату, певно, дуже холодно було. І де це він загулявся, припізнився? Любка звечора питала матір, а та одне твердить: повіявся кудись, повіявся. Далеко, мабуть, віявся, бо тільки пізно вночі вернувся.

— Мамо, а де вчора Брисько так довго бігав?

— Вовків у лісі, мабуть, колошкав.

— А вовки його не з'їдять?

— Кому така здохлятина треба? Самі кістки.

— А він голодний?

— Зараз усі голодні.

Любка якусь хвилю думає, тоді кидає на голову мат рину хустку, біжить у сіни.

— Ти куди босоніж? Я ось полізу на піч, так ти й біжиш у моїх бахилах.

— Я зараз, — відмахується дівча.

У сінях сутінково, годі й побачити одразу Бриська, але він кидається їй на груди, лиже обличчя, аж повискує од радості. Любка, стрибаючи з ноги на ногу — мерзла земля; боляче штирхає в підошви, — чухає псові між вух, потім кладе на Бриськового язика шматочок бульби:

— Це — тобі, а то ще мені лишилось…

Пес ковтає, ніби й не було нічого на язиці. І знову — до обличчя дівчини.

— Горе ти моє, — зітхає Любка, зовсім, як мати. — Хіба ж тебе нагодуєш? Візьми ще й цей шматочок. Мати на обід борщу з капустою наварила, олією посмаченого, то я вже зачекаю, в звичку…

Випростує долоню, Брисько злизує залишки бульби, і в цей час дівчина помічає, що хатні двері прочинені і мати дивиться на неї. Але цього разу не кричить, не свариться. Тільки важко зітхає.

— Іди вже до хати, бо застудишся.

Любка стрибає через поріг, хукає на руки, а ногами — під коц, що на лежанці, швидше відійдуть.

— Ти б до Кириків пішла, — каже по довгій задумі мати. — Там сьогодні дівчата з усього хутора збираються.

— А в що я взуюся? — радіє Любка несподіваній материній ласці.

— Я свої шкарбуни віддам, — чомусь одводить вбік очі Марія. — Сьогодні ж неділя, нікуди не треба йти. Взувайся швиденько. Тільки Бриська з сіней не випускай, бо надворі йому кепсько прийдеться, сьогодні мороз лютий.

— Гаразд, мамо!

Кушнір горохвяників не їсть, наливки не п'є. Сидить, мов стара сова за світла на в'язку: тільки очима круглими водить. То на вікна, то на двері.

— Чув? — видавлює нарешті. — В Пітері — бунт, Керенського, Олександра Федоровича, скинули…

Філарет витирає долонею чуба, пригладжує волосся на потилиці.

— А нам — що? Ми люди трудові, потом свій хліб цілим, нам при всіляких властях добре.

Кушнір несподівано сміється. Дрібно-дрібно, наче копійками в гаманці шамотить:

— Досить дурника з себе корчити. Не перед комісарами поки що сидиш, їм розкажеш. А вони поспитають, скільки десятин маєш, скільки батраків держиш та скільки літ хутір у кулаці тримаєш. Ще й усіх голозадих злиднів на тебе натравлять. Як у біблії сказано: увечері — все маєш, її прокинешся вранці — бери торбу та собак попідтинню дражни.