Володимир Дрозд - Семирозум

Данило сам вчув півневе кукурікання, правда, уже коли обізвався сусідський, Бугаїв, півень, а Бугаїв півень прокидається останнім.

«Не розбудила, — злиться Данило, знаючи, що Рута тут ні при чім, а зло адресоване всьому світові, в який зараз кличуть його півні. Але світ великий, не знаєш, кого винуватити, а Рута близько. — Проспала… а…»

Він намацує чекмінь, ковзає з-під Рутиної руки, і рука падає на дерев'яне ребро полу.

— Ой, проспала… — винувато скидається Рута. — Ти йдеш?

— Ну… — коротко відповідає Данило в пітьму, щоб виказати роздратування.

Рута прислухається, ніби все ще на щось чекає. Данило застигає на порозі, тоді кидає в темряву:

— Так пішов я… той… до вечора…

І кроки під вікном.

Тиша.

Марія довго дмухає в присок, аж іскряться очі. Нарешті солом'яний віхтик димить біло й спалахує. Жінка дістає з-під припічка сухі соснові скіпки. Од пахучого червонистого полум'я — по стінах крилаті тіні.

— Любко! До куделі! — гукає Марія. — Іванку — стружи свої цівки!

Піч ворушиться:

— Мамо, спатки…

Марія закипає:

— А хлібом хто вас годуватиме, злидні сибірні? Ось чекайте, здохну од такого життя, тоді находитесь попід вікнами, покуштуєте сирітського хліба…

З-за комина з'являється Любина голова.

— Мамо, Антипко вдома?

— Одяг штани і побіг на грище.

— Де Антипко, мамо?

— Та лежить твій Антипко на лаві. Здорова вже до ляльок.

— А вона вчора весь вечір з ними розбалакувала, спати не давала, — жаліється Іванко.

— Не слухайте, мамо, то він усе вигадує, — знічується Любка. — Він сам увесь вечір з дядьком Семирозумом змія пускав.

— Сідай до куделі, кажу! — гримає Марія.

Філарет виносить з сіней дві гасові лампи. За склом ледь жевріють багрові язички.

— Даниле, а, Даниле!

— Я туточки, господаре, — озивається з-за тину наймит і стрибає в двір.

— Ти де був? — підозріло питає Філарет.

— Зашаруділо в стогах, думав, чиясь худобина прибилась.

— А-а-а… Бери лампу. Та обережно, підпалиш — в тюрмі згною…

Вони чалапають через городи до клуні. Філарет одмикає двері. В клуні солодко пахне влежаним житом. У снопах шарудять миші. Філарет ставить лампи в заглибини ушул. Блищать під стіною вичовгані долонями ціпи.

Заходить до клуні Денис Бугай, у дверях знімає шапку:

— Драстуйте, хазяїне!

Заходить Дахновець, що в нього шестеро дітей, у дверях знімає шапку:

— Драстуйте, хазяїне!

Заходить кривий Почепня, вклоняється Філарету:

— Драстуйте, хазяїне!

Заходить Матвій Семирозум, руки в кишенях сірячка.

— Драстуй, Філарете! Не спиться?

— Хто рано встає, тому й бог дає, — хмуриться Філарет.

— Он Дахновець від народження з півнями встає, тільки бог йому чомусь дуже мало дає…

— Краще ціпами, ніж язиками, — злиться Філарет. — До роботи!

Данило з Кирилом вже під стріхою, шпурляють на тік снопи. Філарет плює на долоні, розмахує ціпом:

— З богом!

З хеканням, гупанням падають на розперезані снопи важкі бичі, повискують у мозоляних долонях ціпилна і тужно порипує ув'язь. Од кожного удару здригається тік, танцюють язички полум'я в лампах.

— Гуп-гуп, гуп-гуп…

Щедро пирскає в солом'яну загорожу Філаретові зерно…

Ще восени, одразу по розмові з дідом Кириком, зібрався її було навідати Батрака, Миколаєвого дядька, що він з ним колись пас корів. Але сестра охолодила мене:

— Так він у місті, в лікарні. Орина казала, ледве довезли.

— А що з ним?

— Я й не розпитувала. Роки вже — не маленькі. Дай бог кожному дожити. То й чіпляються якісь болячки.

Село біле-біле. Тільки тини та дерева — чорними тіням Сніг молодий, м'який, іти приємно. Ми з сестриною дочко вертаємо із школи. Так трапилось, що в мене сьогодні жодного громадського навантаження, а в неї — п'ять уроків. Дівча звично щебече про свої шкільні пригоди, а я пропускаю її мову повз вуха і насолоджуюсь тишею. Незабаром я матиму півроку педагогічного стажу. Окрім, звичайно, студентської практики. Зате півроку ці — у своєму селі, де кожен, десятьма роками старший, знає мене безштаньком, а молодші ще пам'ятають прізвиська, що ними мене нагороджували у школі. У сьомому класі, де я вихователем, ще стоїть парта, на якій видряпане моє прізвище. Як не фарбував її завгосп у перші дні мого вчителювання — літери проступають, попрацював я на совість. І коли я розпочинаю перед семикласниками моралізаторські промови, бісові діти, наче ненароком, зиркають у бік моєї парти. То ж доводиться мені на перших порах не солодко, я стомлююсь і зараз радію тиші, білому снігу, зовнішньому спокою. Мимохіть уява моя перегортає десятиріччя, ніби сторінки книги, і я вже в лісному хуторі, занесеному по самі вуха снігом, поміж людей, яких пізнаю все глибше і яких по-своєму починаю любити; суцільною білою кучугурою горбатиться вулиця, а внизу, обабіч хатки, ніби темно-сірі гриби-обабки, голодний Брисько шкребеться у двері Маріїної халупи — раптом звідкілясь, з-за снігової пелени, насмішкувато-добрий голос: