Галина Тарасюк: Грішні, чесніші за херувимів...

— Омельку, де це вас чорти носять чи ви оглухли? Дрова несіть!

А слідом — стривожене мамине сопрано:

— Господь з Вами, мамо, в такий день… такі слова… Я сама принесу! Тьома! Де ти ходиш! Неси дрова!

У вашому роду по обох лініях свято чтили старшинство і соблюдали ранжир . Що вже твої баба Тетяна, котрі рідко кого чтили , але й вони викали дідові Омелькові, своєму чоловікові, а дід — їм.

— А чо’ баба з дідом викаються? — бувало питала маму.

— Так заведено, — відказувала мама.

— А чо’ тітки Веруся-Маруся вам викають, а ви — дядькам і дядинам?

— Бо так заведено — кумам, сватам і всім старшим братам, сестрам і братовим — викати.

— А чому ви, як баби наші нашим дідам, не викаєте татові?

— Бо відколи совецька власть, не заведено, щоб жінки чоловікам викали…

Отака вона, совецька власть! — як каже тато. А ось і він: в одному піджаку від дровітні йде, дрова в оберемку несе — казани з голубцями та капустою розігрівати, бо скоро родичі, яких ти напросила, почнуть сходитися, та й тобі вже час збиратися на колядки…

І забувши про вор о ну й про в о рона, і всі свої переживання, і про всяку політику, біжиш до дядькової хати, що поряд з вашою, просиш на вечерю, хапаєш дядинині пиріжки з маком у руку і, втішившись, що хлопці без тебе віднесли вам і дідові з бабою вечерю, вискакуєш із хати, доки ті збитошники тебе не обдерли , як кози липку…

“Дай Боже, щоб тато з дядьком Олексою забули про ту політику бодай сьогодні, коли всі зійдуться колядувати!”, — просиш Бога вже на подвір’ї. Бо жаль псувати такий гарний звичай — збиратися на Різдво разом усім ближнім, радіти та колядувати.

— М-да, — зітхаєш скрушно, поволі обмітаючи з валянців сніги, — є ближні, від яких можна втекти і не ділитися нічим таким, що ще ближче тобі, аніж вони. Але є ще найближчі ближні, від яких ніде дітися, бо вони живуть в одній хаті з тобою… Тому… охо-хох… доведеться ділитися… Нічого не поробиш…

Від усвідомлення цією безвиході тобі стає трохи легше на душі, і світ веселішає, але теж — тільки трохи… Бо стільки всього в цьому світі наплутано, і так усе непросто, що голова макітриться…

Та все ж, що б ти не згадувала, як би себе не вмовляла, а ділитися тобі гостинцями з Іваном не хочеться… Мама правду каже: ти вся вдалася у свого тата, який хоч зараз і добрий, але малим теж був скупим — бо голодним. Але ти ж — не голодна! Бо вже встигла в баби Наталки куті сьорбнути, у дядька Тьоми — холодцю лизнути, дорогою — горіхів погризти і дядининих Ликериних пиріжків з маком вкусити. Тож тобі нема як — на голод спирати , тому конче мусиш прощатися з тим чимось гадючим, скупеньким-хитреньким, що десь у животі причаїлося, бо хоч воно й береже тебе від розтрати, але й робить тебе, старшу сестру, скупердяйкою… І справді, в кого ти така вдалася, скупа, аж… синя, коли у вас в роду всі подільчиві ? Ой Боже-Боже, що за життя таке…

Внутрішній конфлікт із власною совістю розв’язаний, можна сміливо заходити в хату й ділитися з братом багатством, нажитим тяжкою працею та ще й на Різдво.

Твоя щедрість помічена Богом і віддячена сторицею. Брат, ще беззубий до горіхів, яблук та пирогів, присвоює тільки тітчині Верині цукерки, замотані в рожеву обкладинку від учнівського зошита, та бинду червону атласну. Бинду ти забираєш без докорів сумління, бо не козацьке це діло — стрічки на козацького чуба чіпляти, а от цукерки їсти — козацьке. Та це Іван знає й без тебе, тож напихає тою смакотою, як ховрашок, свій двозубий рот, а решту щедро роздає ближнім — мамі, татові, бабі, дідові й тобі — липкими пухкенькими ручками.

Отак щасливо завершується твій перший урок подільчивості. А різдвяний день продовжується, і святковий настрій не згасає, бо скоро почнуть сходитися до вашої хати родичі. І ти раз по раз будеш вискакувати роздягнена з хати, не слухаючи маминого: “Вдягнись! Застудишся!” — бігти до воріт і назад, радісно звістуючи:

— Дядько Тьома з дядиною з долини вже йдуть!.. Тітки Веруся-Маруся — коло Палажок! Тітка Ганя вже в дядька Олекси на подвір’ї! Дядько Олекса з дядиною вже двері замикають! Брат Сака — на містку!

Родичі заходять — у клубах морозного свіжого повітря, роздягаються, всідаються за столи, на яких уже сивіє на тарілках морозцем холодець, парують у мисках голубці, бараболники з м’ясом, смажена капуста з окостом, рум’яніють, пахтять гори пиріжків, біліє у мисках колотуха (сметана із сиром)…