Галина Тарасюк: Грішні, чесніші за херувимів...

А от, нарешті, і тітчина Ганина хата на прогоні. Звісно ж, тебе тут чекають. Тітка Ганя, твоя хрещена мама, відколи Василь їхній вчиться на зоотехніка в Теплику, не можуть ранку дочекатися, щоб до вас іти. Часом приходять із кужелем, а частіше якусь робота їм мама дає, щоб не сиділи дурно, а за балачками зі своїми мамою, а твоїми бабою Тетяною лущили квасолю чи кукурудзу теребили. Тітка Ганя — вдова, тому обдаровують тебе, чим багаті, а багаті вони солодкими, як мед, вистояними в соломі на горищі, зимовими яблуками, найдорожчим серед зими гостинцем!

Прощаючись, запрошуєш:

— Вже йдіть! Мама казали, що з обіду вже можна приходити! І Василя беріть!

І біжиш на Ґонти до свого хрещеного тата дядька Тьоми. Дорога далека. Через усе село. Але, слава Богу, протоптана двома коліями, так що, потрапивши в одну з них, можна собі бігти — не журитися і думати, як це воно так виходить, що Василь і Віра, дядькова Тьомова дочка, твої двоюрідні брат і сестра, а молодша за них тітка Маруся — твоя тітка. Отож, ти першим тикаєш, а тітці Марусі — викаєш. А от тітчин Ганин Василь дядині Ксені, мачусі Віри, тикає, бо дядина йому по лінії дядька Тьоми — дядина, а по своїй лінії — сестра троюрідна. А разом: сестра-дядина. Отож виходить, що дядина Ксеня тобі — тітка-дядина, бо по маминій лінії вони тобі ще й тітка. А баба Лукія, нагадуєш, минаючи ворота своїх родичів Плясунів, аж за троє — баба-тітка-дядина. Але ти до них вечері не несеш, бо вони, каже мама, нам дальші родичі.

Розібравшись у заплутаних-переплутаних родинних зв’язках, ти, мов на крилах, пролітаєш греблю вздовж Громадського ставка, шкодуючи, що по той бік ставка, за пожухлим очеретом, нема у вас ближчих родичів, а то б ти в мент скотилася з берега і тільки: шуг-шуг-жжждзінь-дзінь — по льоду, що аж виспівує на морозі!.. Але вже під гору коло клубу, починаєш хекати та перекладати з руки в руку вузлик з вечерею, відчуваючи, як ураз він поважчав, та й пальтечко, мамою пошите до Різдва (з перелицьованої татової старої “москвички”, у підкладці — вати на п’ядь, щоб не мерзла) додолу тягне, та й сніг під гору сипкіший і дорога слизькіша. Зате згори — чудеса! Можна й на гепі з’їхати (що ти й робиш): жжжух-геп-геп — і вже на містку, а там рукою подати, правда, через три гори, до дядька Тьоми.

Встаєш, обтрушуєшся, обзираєшся, чи люди не сміються. Ні, не сміються, бо їх просто в таку рань — де-не-де. Люди на Різдво починають по гостях ходити після обіду, а ввечері, ой, а увечері що-о-о ро-о-обиться! Висипають на вулицю, як горох, від старого до малого — колядувати.

На цьому кутку ти рідко буваєш, тому все тут тобі здається незнайомим і цікавим, ніби йдеш чужим селом. Та й люди тебе не впізнають. Прокидаючи стежки від воріт, питають:

— Чия ти і куди йдеш?

І ти чемно, як тебе вчили, відказуєш:

— Я — Тьоми і Ксені Тарасюків і йду до Тьоми і Ксені Тарасюків. А ви зі святами будьте здорові.

— А! — кажуть люди! — Ясно… Йди здорова!

Хоч людям ясно, але тобі не зовсім, як це так вийшло, що у вас в родині вийшло дві Ксені і два Тьоми? Однак розплутувати цей клубок під три гори важко, тому ти відкладаєш це на завтра, коли мама чи баба будуть мати час тобі розтовкмачити — як, що й до чого.

Нарешті ти долаєш крутосхили, вибираєшся на Ґонтову гору і бачиш із трьох сторін… О-о-ой — по-о-оле… Біле, сліпуче, з переливами самоцві-і-ітними… Як у казці! А над ним — таке ж сліпуче, сяюче не-е-ебо… Оце-то краса! І дядько Тьома на воротах стоять, стрункі та високі — на красу любуються. І тебе чекають із вечерею та запрошенням до вас на вечерю, вже й стежку прокидали. Дядька Тьому ти любиш, бо є за що: дядько найкращі і найдобріші з усіх родичів. Вони ніколи ні з ким не сваряться і всіх мирять, а як вип’ють, то жартома приспівують, пританцьовуючи та руками махаючи, мов чорногуз: “Я — вель-вель, журавель!” За що твій тато їх так і прозвав — Вель-вель-журавель.

А от і дядина Ксеня — з ґанку сміються. Дядина, дорідні, ставні і теж добрі, завжди сміються, повільно, статечно: ха-ха-ха, і ніби колишуть сміхом свою пишну, квітчасту пазуху.

— Ой, хто ж це до нас іде! — тішаться обоє, ніби й справді бозна-хто йде.

Тебе вітають, як найдорожчого гостя, двері перед тобою відчиняють, до хати припрошають, за стіл до холодців-голубців саджають… Дядина дарують червону лєнту (на бантики), велику на ті сутужні часи розкіш, а дядько — добру пригорщу горіхів. Вони просять тебе зачекати, щоб разом іти до вас у гості, але ти не можеш гаяти часу, бо тебе ще чекають із вечерею дядько Олекса, дядина Ликера, їхні смачнючі пиріжки з маком, а також їхні хлопці, твої двоюрідні брати Петя й Коля — щоб разом нести вечерю до діда Омелька з бабою Тетяною.