Галина Тарасюк: Грішні, чесніші за херувимів...

— Не лижи макогін, бо чоловік буде лисий! — застерігали з печі баба Тетяна.

— Ет! То така правда! — озивалась мама від печі, з кухні. — Кажіть просто, що не гарно дівці лизати макогони.

Доки мама варила капусняк, вареники з капустою та звар (узвар) із сушених груш і яблук — найголовніші страви на Святвечорі, тато робив коливо: розводив літеплом у макітрі мак із цукром, сипав туди кутю, горіхові кашки і всю ту смакоту, перемішавши, ставив на стіл. До першої зірочки. Тобі ж здавалося, що та звізда віфлеємська ніколи не зійде у темному небі над хатою баби Онисі.

А потім мама діставала із скрині своє придане — святочні, виткані моїм дідом Кирилом, скатерку, налавники, рядно, застилала стіл, лави-ослони і бабин піл. Тато виходив на двір, знаходив на небі зорю віфлеємську, і лиш тоді заходив у вашу хату Святий вечір. Із усіх дванадцяти страв, які мама за традицією готувала, тобі найбільше смакували кутя, вареники з капустою і груші з узвару. А ще запам’яталося, як усі хатні разом, ставши круг столу, читали “Отче наш”.

А по вечері, із твердим від куті животом, лягала спати, бо завтра зранку тебе чекало те, чого ти сама перед тим з нетерпінням ждала цілий рік — завтра ти вперше сама, без тата, понесеш вечерю до родичів, запрошуючи їх прийти до вас на вечерю і коляду .

Ах, що то були за різдвяні ранки! Що то за сніги були первозданні! Такі високі, що тато мусив ще вдосвіта прокопувати у них стежку до вулиці, по якій колгоспний тракторець уже проклав дві колії, щоб ти не втопилася у білих заметах, як будеш вечерю носити. Ах, такі сніжно-сліпучі і ніжно-співучі сніги тоді були, що й досі очі сліпнуть, а у вухах озивається розкішним крещендо: скрип-рип, скрип-рип, скрип-скрип-скрип-скрип… Це ти вже вискочила-випурхнула з хати і біжиш-летиш щодуху татовою стежкою, а далі колією — найперше, по-старшинству , до других твоїх діда й баби — Кирила й Наталки. У правій руці — вечеря: вузлик із хустки- лляннички , жовтої з дрібненьким хмеликом-узором, а у вузлику — калачик запашний, позавчора мамою спечений. А колія глибока-висока! Видно тільки небо срібно-голубе та вершечки дерев і верхи хат із коминами. По тих димарях ти й орієнтуєшся. О! А от і бабин Наталчин бовдур: наче маленька хатка з дашком! Але стежка до бабиної хати не протоптана. Сплять! Або забули, що сьогодні малі діти зранку самісінького вечерю носять! Доведеться самій пробивати собі дорогу, бо кричати — не докричишся, та й стидно в такий день, думаєш собі і… Ух! Пі-і-і-ірнаєш із головою у сипучі-колючі сніги і гребеш-пливеш щосили до берега — бабиних дверей.

— Ой ґвалт! Хто це до нас добирається? Ой рятуйте, бо втопиться! — чуєш у небі над собою веселий лемент своїх іще незаміжніх тіток Верусі й Марусі.

Тітки виловлюють тебе, витягують за комір із снігів, струшують, обмітають віником і ведуть до хати.

— Добрий день! Будьте з святами здорові! Просили тато й мама на вечерю, і я прошу.

— Спасибі! І вас просимо, — відказують урочисто дід Кирило з бабою Наталкою, а тітки кладуть у вузлик гостинці: два карбованці по карбованцю — від діда з бабою — і цукерки власного виробництва, божественний смак яких не можеш забути досі.

— Спасибі! Зоставайтесь здорові! А я побігла, бо ще треба — до тітки Гані, а тоді до дядька Тьоми на Ґонти, а тоді аж до дядька Олекси.

— Ой ґвалт! Як же ж ти такими снігами доберешся? — журяться всі хором.

Якось доберусь, — відказуєш безжурно.

— Щоб хоч собаки не покусали… Дайте їй якусь палицю, — тривожаться баба Наталка, очевидно, забувши, що ти собак не боїшся, а вони тебе не кусають. Самі ж розказували, як ти малою, ще ходити не вміла, залізла до Сірка в буду і там коло нього заснула. Тато з мамою і всі родичі, ледь не полопали, шукали, навіть баграми в криниці — думали, втопилася. Сіли й плачуть: де дитина? А ти вилазиш, виспавшись, із буди Сіркової. Хотіли Сірка бити, що не сказав, але натомість подякували, що не роздер.

І ти вибігаєш, і вже прокладеною власним тілом стежкою ускакуєш у колію, і мчиш до тітки Гані, що живуть на горі над ставком. Туди колії нема, але доки ти у діда з бабою барилася, люди — а може, й така, як ти, малеча з вечерею — вже стежки протоптали. Та все одно важко брьохкатися… Зате — весело. Стільки цікавого по дорозі трапляється, лише встигай головою крутити на всі боки. Ти взимку так далеко з дому не вибираєшся, тому тобі усе довкола здається зовсім іншим, як влітку. Навіть пес діда Місяченка виріс уже на здоровенного псяюру. Ти зупиняєшся, щоб перепочити, а заразом і привітатися з Бровком, якого знаєш ще з цуценяти, бо сама подарувала його дідові, щоб тітка Фотина не втопила… О-о-ой, в тебе є такий забо-от… Тітчина Фотинина Жучка наведе цуценят, а ти — рятуй їх, щоб тітка не потопили… Бровко, погарчавши, впізнає тебе і починає здалеку лащитись. Але тобі ніколи. Тобі треба ще півсела оббігати з вечерею. І ти бредеш снігами далі, аж пара з тебе йде… ху-у-у, як жарко! Як у жнива, хоч і мороз тріщить, і хустка — дівоцька, вся у квітах, біля бороди обмерзла.