Галина Тарасюк: Грішні, чесніші за херувимів...

Отож, врешті, з усім тим добром, із гордим відчуттям виконаної місії, ти повертаєшся додому такими самоцвітними у промінні вже полуденного зимового сонця снігами, яких ніколи більше не буде у твоєму житті, бо вони, як і всі дива й чудеса, можливі тільки в ранньому дитинстві.

Дорогою, коло Черців, до тебе, певно зачувши духмяний калачик або горіхи, що тихенько туркочуть у вузлику, чіпляється стара ворона. Крокує статечно поряд, похитуючи головою, як татів кум Федула, та позиркуючи гострим розумним оком то на тебе, то , з натяком, на вузлик з гостинцями. Ти хочеш ущипнути їй калачика, але передумуєш, бо як же ж це з надщипаним калачем до дядька Олекси в хату заходити, тому кидаєш перед вороною горіх і дивишся, як вона ловко хапає його дзьобом, і — щоб ти бува не передумала — кидається навтьоки, а потім, змахнувши крильми, здіймається в повітря і летить попереду, важко, низько над снігами. Над білими різдвяними снігами — чорна ворона… Ка-а-ар-ка-а-ар! — кричить ворона… на очах виростаючи на великого чорного ворона… Чорний ворон… Він такий чорний, що чорніють білі сніги, чорніє білий світ, і ти вся чорнієш від чорного спогаду-страху…

Ти згадуєш торішнє чорне Різдво — без коляди, без Святого вечора, без тата й мами… Без колядників… Ніхто навіть у вікно не постукав… Приходили дядьки-дядини-тітки, як на похорон, сідали печально на лаву і мовчали. Навіть твої баба Тетяна мовчали, чорні та темні від горя. Бо що було говорити, коли перед самим Різдвом твого тата забрав чорний ворон , а маму відвезли в роділку . Дядьки-тітки-дядини мовчки гладили тебе по голові, сипали тобі в пелену горіхи, цукерки, і, посидівши, йшли, чорні та темні…

— Дитино, — питає хтось із чорного неба, з почорнілих від чорного вороняччя снігів, — чого ти сидиш посеред дороги? Замерзнеш… Або машина переїде… Ти що, плачеш? Тебе хтось обидив ? Ворона? Яка ворона? Ота, що з горіхом полетіла? Вона в тебе горіх вкрала?

— Вона в мене тата була вкрала… — хочеш сказати, але за сльозами вимовити не годна. Тим часом чиїсь добрі руки підіймають тебе, струшують від чорних снігів, розгонять з неба вороняччя, дивуючись:

— Невже якась мала ворона може обидити таку велику дівку? Іди здорова додому і не бійся ніяких ворон. Киш на них — поганих!

— То я сама тій вороні горіх дала, — кажеш, втираючи сльози, але вони течуть і течуть, замерзаючи на щоках, на хустці під бородою— на тоненький льодок. — Нехай і вороні буде сьогодні Різдво.

— Чия ти така мудра? — сміється хтось із прояснілого враз неба.

— Тьоми Тарасюка Молодшого, — відповідаєш, втерши останню сльозу.

— А! Тоді ясно… — чомусь невесело озивається хтось із зовсім уже сонячного неба.

Тобі ж, хоч у грудях іще схлипуєш, знову розвидняється, стає легко й різдвяно на душі, і ти біжиш з підскоком далі, весело кикишкаючи на стару, зовсім не страшну ворону, що крильми скородить попереду тебе дорогу.

“Видно, важкий горіх… горіх, як важкий гріх…” — думаєш, не відаючи, що уже за тобою назирці шурхотить у снігах невидимий змій лукавий, спокушаючи першим неусвідомленим гріхом…

Перед самою хатою змій перепиняє тебе, хапає за ноги, нашіптує на вушко щось таке… незвичне, від чого ти вже не біжиш радісно, з підскоком, а йдеш поволі, як стара, замислившись, та все тихше й тихше сніжком порипуючи, та все зупиняючись та зазираючи у свій вузлик, як та стара ворона чи сорока в кістку , ніби хочеш натішитися вволю своїм скарбом, набутися зі своїм багатством, яким — ще крок, ще два — і змушена будеш… о-о-х-хо-хох… по-братськи ділитися з братом Іваном, молодшим за тебе на ціле життя, а тому ще малим, щоб самостійно носити вечерю і заробляти собі чесно гостинці. Тому ти, забувши про дядька Олексу, де чекають — не дочекаються тебе, з переживань топчеш сніг коло своєї хвіртки, виписуєш кренделі по ньому, ніби хочеш витрусити із себе і затоптати у сніг білий гидку, бридку гадючку, що стискає твоє серце, зв’язує руки скупістю, зміючку, ріднішу тобі за рідного брата Івана, з яким тобі, ой Бо-о-оже, не хочеться, ой, як не хочеться, ділитися своїм багатством. Але водночас тобі страшно, бо здається, щойно відчиниш двері в хату, як мама, глянувши на тебе, побачить ту гидку змію, що обплуталася коло твого серця, сховалася десь у твоєму животі, в жолудку , і скаже з досадою:

— Таке скупе росте… І в кого воно вдалося, таке неподільчиве? Наче серед нас таких нема…

А ворона круг тебе летає-скаче, дражниться: “Гріх — горіх! Ага, нема! Є ще гірші — грішні… горішні”.