Галина Тарасюк: Грішні, чесніші за херувимів...

А змій нашіптує: “А пам’ятаєш?.. Торік, восени, пізнього вечора, коли сонце вже сіло, а зорі ще не зійшли, тому в сутінках здавалося, що на лавочці коло криниці розмовляють не тато з дідьком Олексою, а дві білі сорочки…”

Ще б не пам’ятати! Тоді ти загралася допізна з Марікою і Настаською і згадала, що пора додому, лиш почувши тихі голоси на лавочці під вашою хатою. Одна сорочка сказала татовим голосом:

— Ти знаєш, який я маю гріх за собою не спокутний? Я вже Гані, сестрі, розказував. Не йде мені з голови голодовка. Чогось усе згадую, як десь весною тридцять третього, коли Гопсасмик із трійкою вимели й витрусили з горшків усе, що могли, і почався уже справді страшний голод, мама наші напекли пляцків зі струпішалої бараболі й лободи, зав’язали у вузлик і послали мене занести бабі Марті обід. Іду я долинами, і голод іде слідом і скімлить… Так їсти хочу, що світа не бачу. Вщипну травичку якусь, хапну листячок, кину в шлунок, а голод уже там, проковтнув і знов скімлить… А пляцки ж ті — так пахнуть, так пахнуть… Не витримав я, з’їв. І до баби не пішов, пересидів у лозах, а мамі сказав, що відніс бабі… А через три дні бабу Марту знайшли мертвою на стежці, видно, до нас добивалися…

— Отакий маю гріх… Виходить так, наче баба вмерли через мене… Бо якби я не з’їв ті глевтяки… — тато так тяжко зітхнув, аж тобі стало тяжко. — І думаю собі, а його, того ірода Сталіна, не мучить совість у пеклі, що стількох людей голодом зморив, на той світ відправив, ще й мене, невинну дитину, убивцем зробив! А скільки у війну людей вибив…

— Да, — зітхнула дядьковим голосом друга сорочка, і запала сумна тиша, але тільки на мить, бо через мить та ж сорочка стріпнулася, надулася і вибухнула страшним дядьковим голосом:

— Ти Сталіна не трож! Сталін війну виграв! Європу освободив! Росію спас!

— А Україну вгробив, катюга… — ще тихіше і ще твердіше каже татів голос, на що дядькова сорочка підскакує, як ужалена, розмахує рукавами, розпанахуючи фіалкову тишу страшною лайкою:

— Націоналіст! Петлюра! Бандера!!!

— Сталініст! — злітає вгору татова сорочка, захищаючись рукавами.

— Я? Та я тебе від Сибіру спасав!

— Мене Бог спасав, Альошо!

— Який бог?! Сталін… бог!

— Та ж він вас, Олексо… теж — не помилував!

— Не трож Сталіна!

І сорочки злилися, завмерли в тісних обіймах, сопучи та щось бурмочучи…

— Мамо! Б’ються! — влітаєш у хату.

— Ликеро! Люся! Ой ідіть… Ой розбороняймо! — вилітає мама з хати і біжить за дядиною.

— Альошо! Альошо! Схаменись! — бігли дядина, тихо просили, тримаючись за серце.

— Тьомо, Тьомо! Альоша — старші… Уступись… — просила мама, хапаючись за татові рукави.

Сорочки розскакувались у різні боки. Тато, клянучи себе, тікав від гріха подалі в долину, дядько — гупотіли чоботищами на своє обійстя, вар’ювали там і затихали лиш тоді, коли їм проходила політика .

— Ой Боже, — побивалися мама з дядиною, — ой доведе їх ця політика, не доведи Господи, до тюрми… Ой, доведе, не приведи Господи…

І накаркали, що й справді перед самим торішнім Різдвом прилетів чорний ворон — за твоїм татом. А дядько Олекса плакали і нарікали на свій дурний розум…

І тут ти згадуєш, що проминула дядькову хату, де тебе чекають дядина з пиріжками і дядькові хлопці, щоб разом до діда Омелька й баби Тетяни вечерю нести . Це теж звичай: хоч ти й живеш з дідом і з бабою в одній хаті, але маєш, як усі решта внуків, до них окремо нести вечерю, як до найстарших.

Але тобі, коли щиро зізнатися, не дуже хочеться заходити до дядька Олекси. Ти їх побоюєшся. Правда, дядину любиш, бо вони гладять тебе по голові, приказуючи: Галочко-Галю-Галинко, а самі поглядають на карточку гарненької городської лялі у рамочці над столом — їхньої єдиної дочечки, що вмерла у війну… А от хлопців їхніх нема за що любити. Хоч Петя, кажуть, назвав тебе, як ту дівчинку… Тебе збиралися назвати Параскою, бо народилася перед Параскою , а він прийшов та й каже:

— Хай зветься Галя!

— Нехай! — втішилися, бо не дуже хотіли Параски…

Та як би там колись не було, а любити Петра з Миколою нема за що. Враз відберуть усі гостинці. Виманять, незчуєшся… А в хаті — малий Іван: теж ручки тягне — “дай-дай!”, і теж треба ділитися. Ой, що за життя!.. Тому й тупаєш на одному місці у снігах по коліна, не знаючи, куди йти і що діяти…

Ти зітхаєш: правду каже мама, усі біди в нас — через дурний розум… Ну от, додумалась і дотупалась… Сінешні двері відчиняються, і в е рхи на білій хмарці вилітає з хати бабин Тетянин командирський голос: