Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

— Я — є! Я існую! Я стою на землі!

Я СТОЮ на високій, але пологій горі, порослій ріденькими гострими списиками молоденької травички. У самім низу, в підніжжі гори — хвіртка. Хвіртка — відчинена просто на дорогу. Дороги не пам’ятаю, чи не хочу пам’ятати у цей великий для мене день — першого відчуття СЕБЕ НА ЗЕМЛІ. І це добре, що тоді спрацював інстинкт самозбереження, інакше сам вигляд розгаслої на весні сільської вулиці, розбитої возами і тракторами, відбив би у мене бажання кидатися зі своєї янгольської гори на дорогу, що вела у грішний людський світ.

— Боже! Розіб’ється! Розіллється! — чую над собою, але десь далеко позаду, мамин переляканий голос і різко пригальмовую перед самісіньким просвітом хвіртки, мов на краю безодні. Але мене щось ніби штовхає вперед, розгойдує маятником, і тільки страх з усього розгону полетіти сторч головою в болото, в калюжу, на гострі, тверді грудомахи, захлинутись багном, розбити носа і лоба, втримує на ногах! Отже, мій перший осмислений земний досвід: СТРАХ ПЕРЕД БОЛЕМ І ПОРАЗКОЮ ТЕЖ ТРИМАЄ НА НОГАХ! Трагічний досвід, бо земля вперто, невблаганно, хоч і повільно, вислизає, тікає з-під ніг, готова кожної миті розверзтися безоднею. Ще темно. Ще не видно неба, і нічого невідомо про Бога, хоча звідкись згори тихим мерехтливим світлом сіється на тебе тепло й рідні голоси. Та все одно — ще так одиноко і страшно віч-на-віч зі світом. І так високо падати! Хоча… навіщо падати? Коли, як підказує попередній неосмислений досвід, можна тихенько підігнути ніжки і м’яко гепнути на пухкеньку гепу . І земля знову стане близькою, твердою і надійною, її можна буде помацати, погладити, понюхати, лизнути і навіть з’їсти… Це заспокоює. А заспокоївшись, тихенько розвертаєшся і — бігом-бігом на чотирьох — від прірви, геть! Геть — від незнайомого, а тому чужого світу, щоб радісно вткнутися писочком у рідні ноги, вчепитись у рідну спідницю, вилізти на рідні руки… Бігом-бігом, подалі від небезпек і випробувань. СТРАХ РУХУ, СТРАХ ПАДІННЯ МИНЕ, ОДНАК… МИНЕ З НИМ І ГОСТРА ПРОНИЗЛИВА РАДІСТЬ ПЕРЕМОГИ. А так не хочеться!..Тому другий мій осмислений життєвий досвід: мусиш вчепитися щосили ногами за землю, пальчиками, п’ятами — і втриматись… Доти, доки прийде підмога.

А ось і вона, рідна!

— Який відчайдух! Справжній козак! — хвалить підмога щасливим від гордості татовим голосом, підхоплює мене з холодної землі на теплі руки і підкидає вгору. Ух! Ух! Ух! Як страшно і гарно злітати, літати, летіти! Виявляється, крім землі є ще щось неосяжне, сліпуче, радісне, у якому можна літати. Небо!

От і третій, здобутий за цей день і осмислений земний досвід: РУХ УПЕРЕД — НЕ ЗАВЖДИ ПРИКРЕ ПАДІННЯ ВНИЗ, ЦЕ ЩЕ Й РАДІСНИЙ ЗЛЕТ УГОРУ.

І четвертий: ПЕРЕМОЖЦІВ ХВАЛЯТЬ І ПІДКИДАЮТЬ У НЕБО.

— Дай-но-ся й баба тебе похвалить! От молодця! От козир-дівка! — тішаться десь за межею мого зорового поля невидимі баба Тетяна. Я їх не бачу, як і тата з мамою. Я тільки чую їхнє тепло… Хмаринка мерехтливого лагідного світла долучається до маминого й татового тепла, і я пливу у м’яких, затишних, рідних оболоках, засинаючи, втомлена відкриттями і перемогами.

Другий момент осмислення СЕБЕ НА ЗЕМЛІ: стара наша хата. Широкий піл. Над полом — колиска. У колисці — ляля. Вона зветься — мій брат Андрушка . Біля колиски я і не я, а щось таке, чим ніколи в житті більше не буду, — одна янгольська любов, якою може любити тільки янгол янгола.

Андрушка був янголом і дуже скоро покинув свою колиску над широким полом у старій нашій хаті і полетів у небо до Бозі. Хто цей БОЗЯ, ніхто не каже. Але, мабуть, хтось ще більший і сильніший за тата, і маму, і діда, і бабу. І за всіх добріший, якщо до нього полетів мій брат Андрушка. Сталося це тоді, коли захворіла мама і її відвезли в больницю в Гайсин . Покинутий мамою Андрушка засумував і теж захворів, але до Гайсина його не довезли: спурхнув із воза янголом і — полетів, осиротивши маму з татом і мене.

Більше я себе в той час не можу пригадати. Ніби я теж кудись відлетіла була. Ніби мене теж не стало. І це було справді так, бо ми ЖИВЕМО лише тоді, коли по-справжньому любимо…

Так у моє маленьке, як горошинка, життя одночасно зайшли Любов і Смерть — білим янголом. І посіяли в моїй бідній маленькій душечці таку смертну тугу, від якої міг врятувати, певно, тільки мій дитячий БОЗЯ. Але він не хотів мене забирати на небо…

…Я повернулася до себе і на землю, коли приїхала з больниці мама. Вона взяла мене на руки, притулила до теплих грудей, і ми пішли… кудись ми пішли, до якихось людей, яким мама розказувала (пам’ятаю до слова):