Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

— Я не руда, — ображаєшся, але вони не зважають і наводять тобі марафет . І ти, як дурне, покірне теля, слухаєшся!

— Але плати гроші наперед! — кажуть хлопці, розмалювавши тебе, як того, що в бовдурі сидить. — Бо не будемо фотографувати.

І ти, вчена, та не навчена, лізеш на піч, до тайничка за комином, де ховаєш у сірникових коробочках увесь свій безцінний скарб: рябеньку квасольку (гратися в череду), різнобарвні ковпачки (корки) від пляшечок з-під одеколону “Бузок” і “Шипр” і… звичайно, наколядовані-нащедровані гроші… І не встигаєш зоглянутись, як нема ні грошей, ні дядькових хлопців, тільки купка паперових квадратиків з мармизами, намальованими фіолетовим хімічним олівцем, та ще ти сама, розмальована, як дідько, липкою, масною сажею, яка ні-і-ічим не змива-а-га-га-га-ється-я-я…

Звісно, ти плачеш, і ще живі твої баба Тетяна, розстроєні, що на їхніх очах така несправедливість творилася, сваряться на дядькових хлопців:

— От польська кістка! От пся крев! От же ж любить збиткуватися та на дурничку паном бути! Отаке пшепрошам — на соломі спить, зубами ськається, а паном величається…

Так ти мимоволі стаєш учасником задавненого, прихованого міжетнічного конфлікту на родинному ґрунті. Здивовано дізнаєшся, що у вас в роду одні — українці, а інші — поляки, кажуть, ніби й татари були, добре, що від циган Бог милував, а то вже була б тобі, бідній, клямка й гаплик! Обдерли б, як цап липку!

А татові — смішки!

— Чого бідне, бо дурне! А чого дурне, бо бідне! — каже замість того, щоб відлупачити добряче дядькових хлопців. — Оце тобі наука!

Але дядину Люсю, хоч вони й мама вредних дядькових хлопців, і теж польська кістка, ти любиш, незважаючи ні нащо, бо тільки дядина Люся твоє ім’я вимовляє не так, як усі: Г а лю! — а лагідно, ніжно, наче по голівці гладить:

— Га-а-а-лю, Га-алочко… Галю-ю-юню…

Тато повернувся з тюрми ранньої весни, якраз перед Великоднем. Але ти самого тогорічного Великодня не пам’ятає. Інші — пам’ятаєш: смарагдово-сонячні, якісь тривожно-трепетні. Оскільки в селі не було церкви, то ви, як звичай велить, розговлялися, освяченими маминою молитвою сирною паскою та писанками, які ви з бабою Тетяною розписували у чистий четвер на припічку коло гарячої печі, щоб не застигав у мисочці віск. А потім ти бігла в Яр, де вже діти з усього кутка котили крашанками згори та цокались ними — хто кого поб’є.

А от Великодня того року, коли повернувся тато, не пам’ятаєш. Повернення тата ніби заступило у твоїй пам’яті свято. Пам’ятаєш, що це було перед Пасхою, ранньої весни. На ставку ще плавав лід, на городах де-не-де білів сніг, але дороги в селі вже розгасали так, що ногу важко було витягнути з болота. Мабуть, було по обіді, і, мабуть, в неділю, і, здається, ти знову ж таки йшла від дядька Тьоми — то брьохкаючись у болоті, то стрибаючи попідтинню по латочках ніздрюватого снігу. День був сірий, холодний, сумний. Підбадьорював тільки веселий шурхіт горіхів у вузлику.

На душі теж було сіро, холодно і сумно. Додому не хотілось вертатися, бо й там сумно: кричить, як на пуп, малий Іван, сваряться баба Тетяна, трясучи колискою з такою силою, наче хочуть витрусити з неї малого засранця, ходить чорна та темна мама та все у вікно поглядає — тата виглядає, якого перед Різдвом забрав чорний ворон у якусь командіровку.

— Туди, де командірами стають? — питала ти.

— Туди… — зітхала мама у твій бік, а до баби:

— Сталін помер… може, випустять?

— А щоб його, каїна окаянного, сира земля не прийняла, а щоб його, людожера лютого, дикі звірі розірвали, чорні круки ізклювали… — починали свої прокльони , розгойдуючись разом з колискою, твої баба Тетяна.

— Мамо! Господь з вами! Та ж скрізь — вуха! Чи ви хочете, щоб нас із малими дітьми в Сибір погнали, чи в хаті спалили?! — тихо лементіла від печі мама, а на її блідому лиці блукали тривожно-багряні відсвіти вогню, лякаючи тебе спогадами про недавні пожежі.

— Ву-у-ха… Ой, ву-у-уха! Щоб їх тому Савці розтрипроклятому та киплячою смолою пекельною позаливало, та дратвою позашивало, та…

— Мамо! Згляньтеся над си-и-иротами, — благала мама твоїх невгамовних бабу Тетяну.

Баба переставали клясти, зате починали з горя голосити, а мама, впавши головою на припічок, беззвучно здригатися всім тілом, що було ще страшніше… І від того жаху сердечко твоє тріпалось, як пташка в кулаці, болісно потенькуючи: тень-тень, тень-тень…