Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

А в хату, як на лихо, чортом диха, шасть — Текличка:

— А чо’ ж це ви так зажурилися? — улесливо медом мастить.

— За Сталіном плачемо, — огризалися люто мої баба Тетяна, а мама схоплювалась і тікала з хати, від гріха подалі.

Згадавши, що тебе вдома чекає, шкодуєш, що не зосталася ночувати у дядька Тьоми. Спала б на перинах… Дядько з дядиною — багачі. На ліжках — білі подушки, покривала з узорами, одіяла ватні у квітчастих простирадлах. Не те що у вас: на полу сіно, вкрите старим рядном, а на рядні баба Тетяна — під кухвайкою, співають, маму до сліз доводячи політикою :

Це баба так розважають себе, щоб не повішатись. Бо насправді нічого вже у вас нема. Усе віддали защітнікові . Зосталися голі й босі. Лишень малий Іван у колисці репетує, та на печі, у просі, дід Омелько вигріваються, бо слабі… І коло того всього — квокче мама, як із хреста знята… А защітнікові все мало. Що Божого дня — в хату суне. З шанькою . Так твої баба Тетяна називають його здоровенний, як мішок, із якого коней годують, портфель. Баба Тетяна зціплюють зуби, щоб не лаяти й не сваритися, а мама біжить до Пиндиків позичати сала і яєць для ненаситного защітніка , щоб він твого тато захистив від того, хто його так довго в командіровці тримає.

М-да, не подумала ти… А тепер уже й вертатись далеко… І споночіє скоро…

Стоїш на греблі і міряєш, куди ближче: додому чи до дядька? І чи встигнеш завидна? Наче однаково: що вперед, що назад. Але в дядька — затишно, добре, дядько жартують, дядина жаліють, хоч про тата не згадують, наче він помер. А може, й умер, бо чого б тоді мамі зітхати: сироти ви мої та сироти ви мої… А як не вмер, то чого не вертається зі своєї командірської діровки … Що то за діровка така вже татові дорога, що без нього навіть Іван народився… На Івана Хрестителя… Тут таке горе, тата чорний ворон забрав, злидні, а Йван взяв та й народився! А тепер кричить, як на пуп, спати не дає! Баба вже заморилися колисати… Кажуть, що якби Іван не вдався у якогось їхнього прадіда-гайдамаку, то вони б його у сніги викинули.

— Галю! Чого ти стоїш, тут, дитино? Твій тато з тюрми вернувся!

— З тюрми? — дивуєшся. Ой Божечку ж мій Божечку, з якої тюрми? А хіба він не в командіровці?.. Але про що ти думаєш? І чого стоїш? Біжи, бо ж тато вернувся! Де б він не був, але — повернувся! Божечку ж мій Божечку, тато живий, і він повернувся!

І, щоб скоротити шлях додому, ти кидаєшся стрімголов із греблі в долини, ще вкриті плямами снігу і потрощеними дзеркальцями криги. І… провалюєшся крізь крихке льодове скло по коліна у трясовину. А Божечку, хоч би не втопитися! Бо ж тата не побачиш… Рачки видираєшся з калабані на тверде і, вже обминаючи підступну кригу, біжиш по розмоклій стежці, ковзаєшся, падаєш, встаєш і знову біжиш. Холодна брудна вода хлюпає через халяви кирзових чобіток, заважає бігти. На бабиній Наталчиній леваді зупиняєшся, виливаєш із кирзачків намул і біжиш далі… Як у важкому сні, ніби на одному місці… Ніби сто років біжиш, нарешті, на сто першому — ваш город, і садок, і межа, і ти стежкою по ній — догори… А сердечко б’ється десь під горлом, готове вискочити, випурхнути…

Ще трохи — і ваша хата. І двері… Заходиш — а там уже повно людей. Хто плаче, хто сміється, і всі разом говорять… Тато знімає шапку, хреститься на покуть, і… тобі перехоплює з дива подих… цілує маму! В губи! При людях! Ти такого ще не бачила! Добре, що баба Наталка не бачать… Але баба Наталка бачать! Сидять коло баби Тетяни на полу (таке теж уперше бачиш) і… плачуть! Обидві. І ти собі, дивлячись на них і на тата, змарнілого, худого, налисо стриженого, але живого свого тата, заходишся щасливим ревом.

… І такий був Великдень у твоєму житті…

Взагалі, у твоєму маленькому, зовсім крихітному життя вже відбулося дуже багато всього і всякого — і веселого, й доброго і страшного… Стільки всього, що воно не вміщається у твоїй голові. І ти не знаєш, де те, що було , а де те, що снилося , а де те, що й науявлялося та старшими наказкувалося …

Мені не вірили, що я пам’ятаю себе із двох років. Може й так. Може й не пам’ятаю те, що відбувалося у світі довкола мене, але я пам’ятаю те, що відбувалося в мені, і чого ніхто, крім мене не пережив, тому не може ані ствердити, ані заперечити те, що півторарічна дитина насправді пам’ятає — ПЕРШЕ ВІДЧУТТЯ СЕБЕ НА ЗЕМЛІ, і той крик тріумфу, яким дзвеніла до неба кожна клітинка мого єства: