Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

Другий один такий , коли старші були в полі, під рідною стріхою розклав багаття і пік яйця собі на полудень. Доки приїхала тачанка з бочкою, той малий палій усьому кутку яєць напік.

А ще один … Тих історій було стільки, що не розказати й не переписати, як казали мої баба Тетяна, на волячій шкурі. І кожна завершувалася трагічно фразою: “доки приїхала тачанка, лиш один попіл зостався…”

Усім, хто пам’ятає ту легендарну пожежну тачанку повоєнного села, зовсім не дивно, що весь хатопальсько-паліївський народний епос завершувався так трагічно. У мою ж пам’ять навіки вкарбувався колоритний, гідний оспівування прообраз пожежної машини — гібрид римської колісниці, присідательської брички-бідки і червоноармійської тачанки, до якої замість кулемета припасували здоровенну діжку, що тахтарахкала з тим же вбивчим ефектом. Стояла тачанка на найвищому горбі — коло дзвіниці, що залишилася після зруйнування комнезамівцями церкви. Щоправда, із дзвіниці комнезамівці зробили комору, а дзвони, як і мечі, перекували на орала, то ж тепер били на сполох у рейсу , підвішену до гіляки старого дуба, лякаючи до смерті ворон, що теж висіли гронами на дубі.

Запряжена була тачанка парою, списаних , тобто звільнених від важкою колгоспної роботи, замучених шкап, що не мали сили навіть хвостом чи вухами мух відігнати — тільки очима печально кліпали… Ніби струшували сльози за не одною сільською садибою, що дочасно пішла в небо димами.

На ті далекі п’ятдесяті роки хати в нашому селі були під соломою, стояли тісно, й найменший вітерець міг роздмухати лиху іскру… А зжерши одну, висушену на перець селянську стріху, вогонь набирався сили і в кліп ока перескакував, як здичавілий рудий кіт, на другу, а потім на третю і, заохочений гарячим степовим вітерцем, скакав доти, доки не перетворював веселу сільську вулицю на сумне попелище…

Я пам’ятаю те попелище. Ту печальну картину пожарища: чорна безверха хата, обвуглені двері й віконні рами, потріскані шиби, ядучий, блювотний запах погару й чаду. Адже три рази підряд горіла наша хата. Три роки підряд жили ми погорільцями…

Розказували пізніше мої тітка Вера, що не встигали тато з дядьками звести новий верх, вкрити околотом, як він спалахував серед ночі тріскучим полум’ям. Жах, що тоді робилося в селі: горіли скирти, ожереди…

У ту ж ніч, коли вперше згоріла наша хата, обікрали колгоспну комору, в якій мій тато був комірником…

Із тієї пожежі, схожої на Страшний Суд, і обкраденої колгоспної комори почалися всі наші біди, або, як казав тато, суцільна Варфоломіївська ніч… Здавалося, кривава війна не здохла під фашистським рейхстагом, не сконала на берегах Ельби, а приповзла зміюкою підколодною слідом за радянськими солдатами — переможцями і тепер звивалася-шурхотіла по зруйнованих містах і селах, поміж втомленим, понищеним людом… Гримуча змія сталінізму…

— Це ж би тішитися, що живі, та радіти одне одному, а воно… ґудза шукає, а воно навісніє… а воно вбити готове… — журилася моя мама, переживаючи за тата.

На цю тему в родині не любили говорити. Не тому, що боялися… Радше — щоб душу не ятрити . А коли й згадували, то по-різному.

Дядько Тьома Старший билися об заклад , що те міг зробити тільки Савка Вальовський з наказу Сивухи… Тітка ж Ганя, що були тихі, як дід Омелько, але вміли клясти краще за бабу Тетяну, проклинали якусь Текличку, що нібито нам хату палила і на тата мого присідательові Сивусі доносила.

На жаль, у ті часи я була ще зовсім лопушком, якого в цій історії найбільше цікавило, де й чого голова нашого колгоспу присідає , якщо тітка Ганя чогось так настирливо називають його тільки присідательом. А вже потім, що вона, та Текличка, могла тому Сивусі доносити на мого тата? При тих роздумах мені завжди уявлялося, як те бабисько Текличка щось несе у мішку за плечима Сивусі, що присів у кущах під нашою хатою. Але смішно не було. Було страшно і тривожно…

І, як згодом вияснилося, набагато складніше… І тато це знав. Після війни у зруйнованій, знищеній державі, що врятувала світ від фашизму, серед народу-визволителя тихо зріло невдоволення. Особливо серед молодих рядових фронтовиків, які, визволивши Європу і визволившись від багатьох ідеологічних шор, повернулися з фронту із твердим наміром почати нове життя у новій, облагородженій визвольною місією країні. Натомість застали ту ж саму репресивну сталінську систему, розбухлого від крові, заіржавілого від сліз велетенського молоха, керованого дрібненькими людцями, а на місцях, по віддалених від Москви райцентрах і селах, ще й спротив тиловиків , тих комуністів старої гвардії, які пересиділи війну в евакуації і трималися старих сталінських порядків, як воша кожуха.