Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

Підсилювалося невдоволення ще й тим, що рядовий визволитель повертався на рідні руїни в одній шинелі, просякнутій потом і кров’ю ще не загоєних ран, тоді як привілейовані офіцери з генералами везли за собою із визволеної Європи вагони контрибуції…

Сталін, певно, теж остерігався прозріння своїх рядових героїв, але загнати в Сибір цілу армію-визволительку було навіть йому незручно, тим паче, що ярмо безпаспортного колгоспного рабства і фабрично-заводська повинність були не гіршим варіантом ніж колимсько-магаданський. Та й було кого депортувати із приєднаних областей, про що тато здогадувався безперечно: із газет і радіо, які всіляко ганьбили українських буржуазних націоналістів, і з розповідей тих, хто їздив після війни у Західну Україну по хліб. Тож вождь і “батько” народу-визволителя вичікував підходящу годину, щоби пустити під серп і молот , тих, хто побував мимоволі “за залізною завісою”. У перший покіс на початку 50-х поклав таких, як мій тато. Устиг… Перед смертю.

Татова ж війна із Сивухою розпочалася одразу, тільки-но він з фронту вернувся. І дуже здивувався, що головою колгоспу в нашому селі райком знову призначив Сивуху, тилову крису , і ще більше обурювався, дізнавшись, що всю війну Сивуха просидів у евакуації. Нібито десь аж за Уралом лісопилкою керував.

— Що то за лісопилка, я знаю, — здогадувався мій політично грамотний тато. — На тому лісоповалі сибірському півсела нашого вимерло…

Тато був із тих фронтовиків, кому війна, хоч і не мати рідна, але світ відкрила. Себто відкрила зовсім інший світ. Європу! Найбільше в Європі його вразили багаті, доглянуті, схожі на містечка, села. Особливо в Чехії, де він закінчив війну у званні сержанта з двома пораненнями і п’ятьма медалями.

Татові тоді було тільки двадцять п’ять. Але люди йому вірили, у правління вибрали, а головне — призначили начальником найважливішого в селі, стратегічного, але поки що порожнього, об’єкту — колгоспної комори.

Оце б моєму татові жити, продовжуючи кращі комнезамівські традиції: з головою чарку пити та ділити крихти колгоспного добра, що зоставалося від продразвйорстки . А народ хай сам собі раду дає. Так ні! Справедливість моєму татові жити по-людськи не давала!

Зрізались вони вперше з головою Сивухою в сорок шостому…

Опалена війною, полита кров’ю земля, як поґвалтована жінка, відмовлялася родити. У величезній державі починалося дещо страшніше, як війна — голод. Тато не заперечував проти продразвйорсток. Він був проти того, щоб їх перевиконувати за рахунок селян, як це коїлось у тридцять третьому (згадку про 33-ій татові теж пригадають на суді, як клєвєту на советскую власть ).

Удруге зійшлися врукопашну в 47-му, коли люди, рятуючись від голоду, почали їхати в Западну — міняти останню сорочку на хліб.

Зібрала й моя мама свої й татові сорочки, вишиті перед війною, пару хусток, добралася з такими, як сама, до Вінниці, а звідти — крадьки, поночі, в якомусь товарняку — на Западну.

Повернулася мама з порожніми руками. Півпуда борошна і стільки ж круп, які їй вдалося виміняти за останню сорочку , стягнули гаками вуркагани , коли верталася додому на даху товарняка. А могли б і саму стягнути…

Отоді вже тато й не витримав і почав вимагати в Сивухи роздати з комори голодним людям невеликі (стратегічні) запаси борошна, круп, олії. Фронтовики його підтримали, село — теж. Сивуха здався, розділив між колгоспниками ті крихти, але татові того не забув… У сорок восьмому, коли вперше по війні зародила земля, а моя мама народила татові першу дочку, перед Новим роком нагло згоріла наша хата й обікрали колгоспну комору. Отакий збіг трагічних обставин… Тата звинуватили у розкраданні державного майна, судили і присудили (маминими молитвами) рік умовного, сплатити за нанесені державі і колгоспові збитки, або йти в тюрму. А чим сплатити, коли голі-босі сиділи на пожарищі з малою дитиною? Проте люди, згадувала мама, не відвернулися від нас, голих-босих погорільців. Скинулися, хто по скільки міг, і відкупили мого тата від тюрми. За першим разом. А за другим — не змогли, бо за другим разом татові пришили політику …

Тата звинувачували в тому, що нібито він палив колгоспні скирти, розкидав попід хати прокламації (листівки), в яких закликав колгоспників до боротьби проти радянської влади і голови колгоспу Сивухи, вів націоналістичні розмови про самостійну Україну, Грушевського, Винниченка, Петлюру й Бандеру, засуджував спровоковану Сталіним війну, в якій народ поніс величезні жертви, співав націоналістичні пісні, в т. ч. “Ще не вмерла Україна…”