Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

Тож, вернувшись із фронту, дядько Олекса застали вдома велике горе і хвору на серце дядину. І хоч у них народилися по війні Петро з Миколою, все одно дядина слабували і тужили за своїми старшими дітьми. Певно, тому Петя й назвав мене Галею, щоб його мама не плакала за тою городською дівчинкою, що назавжди залишились на фотокарточці над столом у їхній хаті.

Роль баби Тетяни у трагікомедії мого дитинства, та, мабуть, взагалі в житті — друга головна після тата, а заслуги переді мною — ще більші: баба Тетяна не тільки навчили мене всіляких житейських секретів, а ще й хвалили мене, а головне — жаліли. Ніхто так мене не жалів, як мої баба Тетяни. Хвалити — хвалили, а от пожаліти… ніхто не здогадувався.

“А чого тебе жаліти? — строго здивувалася мама, коли я, підрісши, поцікавилась причинами свого спартанського виховання. — Жаліють тих, хто не може собі ради дати. А ти — раду собі даєш”.

Отак!.. Але ж бувало всіляко мені… тим паче, в дитячі роки… Та, очевидно, про те тільки мої баба Тетяна здогадалися. Вони взагалі були моїм адукатом-защітніком . Захищали перед усіма й нікому, ні чужому ні свому , не давали в обиду. Мабуть, їх теж, як кожну козир-дівку, ніхто не жалів… Певно, така вже доля усіх козир-дівок. А щоб мене морально підготувати до моєї нелегкої козирної долі , розказували про свою. Тільки чогось обминали своє дівування, надолужуючи небилицями про чуже. Отож саме від баби Тетяни знаю про багато дечого, що творилося ще до мене і в родині нашій, і в селі, і навіть ще раніше, а точніше — відколи світ та Умань.

…Батьки мого діда по батькові Омелька рано померли. Розділивши невелику спадщину між трьома сестрами, яким треба було виходити заміж, і зоставшись ні з чим, Омелько пішов служити царю й отечеству, бозна-скільки служив, воював з японцями в Манджурії, а після програної війни демобілізувався і під марш “На сопках Манджурії” — в душі, з калиткою тютюну, кресалом та кількома рублями у вєщмєшку , повернувся, пройшовши всю Росію, у рідне село, де його, бувалого солдата і старого парубка, ніхто, не чекав, окрім старої (23-річної!) козир-дівки — Рябкової Тетяни.

Тетяна сивіла в дівках не тому, що була бридка чи крива, а через свій гострий язик та козацько-гайдамацьку вдачу.

Коротше, по-сучасному, мої баба Тетяна були чи не першою феміністкою, хоч достеменно про суфражисток і всіляких інших революціонерок-емансипаток, не чули й не здогадувались. То вони пізніше, зачаровані революційною символікою і чужоземними прізвищами вождів світового пролетаріату, назвуть Кларою першу сільську комсомолку і трактористку Мотрю Минову, а Мину, її чоловіка, теж тракториста першого, Цеткіном. Казатимуть:

— О! Кудись Клара з Цеткіном поторохкали!

— Хоч давно ті Клара з Цеткіном на своєму тракторі своє відторохкали…

Але вернімося у бабину Тетянину молодість, драматично-іронічні історії про яку в родині розповідали пошепки, озираючись, чи баба не чують. Йшлося ж — не аби про що, а про їхнє багатостраждальне дівування, що дуже нагадувало затяжну війну між моїми бабою і сільськими парубками.

Ото, бувало, розказували, вийде сільська мол о діж на степок (вигін) коло церкви лелю-полелю (веснянок) поспівати, “вербової дощечки” (хороводи) поводити, та в пекара пограти, постає, а веселощів катма — нема Тетяни Рябкової. Посилають за моїми бабою. А баба маніжаться: і ніколи їм, і роботи по горло, і не хочеться їм… Товаришки ж у ноги кланяються, на забаву просять.

— Добре! — кажуть нарешті мої баба, — Але за це мені смокви у Берка маєте три кіла купити.

— Добре! — на все згодні товаришки.

— Але цур вам — сама з’їм! — попереджають мої баба.

— Добре! — згоджуються дівки, добре знаючи, що то Тетяна тільки лякає, бо за компанію, і це всі знають, не лиш смокви — останню сорочку віддасть!

По руках! Одні біжать до Берка по смокви, другі — Тетяну ведуть. А Тетяна йде та виспівує голосом дрожащим дяка Маркіяна:

Дівчата аж падають зо сміху, люди з хат вибігають, дяка Маркіяна очима шукають, дивуються, чого це він серед білого дня парастас по вулиці виспівує.

Так що недарма моїх бабу Тетяну з дідом Омельком дяк у церкву не пускав, а піп вінчати не хотів. Ледве вмолили…

Либонь тому, що моїм бабі так важко далось те вінчання, будуть вони все життя усі до них претензії побивати єдиним аргументом : “ми з вами, Іване (Степане, Пилипе, Свириде) не вінчані!”