Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

А на степку — дівкам радість: Тетяна йде — забава буде! А парубкам гризота: Перебендя йде — перебендювати буде. Того перекривить, того на кпини візьме, тих — на сміх підійме…

Були мої баба Тетяна велик-к-кі артистка! Шкода лише, що в ті часи не вміли цінувати їхній талант, а точніше буде сказати, оцінювали по-своєму. Свідченням цього поцінування був бабин горбатий ніс, який, за переказами, парубки, осміяні ними, перебили, вискочивши підло з-під греблі, коли баба мої з танців додому верталися опівночі.

А було й таке, що мої баба через усе село голі за парубками бігли. Мусили! Що мали робити, якщо в дівчат, коли вони у Громадському ставку собі під вечір купалися, геть усю одежу вкрали?! Усім голими селом маршувати? Чи до ночі кваситись у ставку? Тож мої баба Тетяна і взяли на себе удар. Кинулись у чім мама народила за збитошниками і таки догнали. Посеред села. Віддубасили крадіїв палюгою, видерли одежу та й почали одягати сорочку, а далі запаскою обгортатися, так, наче цілий свій дівоцький вік посеред села вбиралися. А вбравшись, взяли на оберемок одежу товаришок та й пішли в береги, гамувати вереск і плачі дівочі…

Отакі були мої баба. Не дівка, а вражеська кавалерія . Вражений бойовим духом і генеральською вдачею Рябкової Тетяни, доблесний солдат царської армії Омелян син Сергія Тарасюка-Жили полонив козир-дівку без бою, за що від її батьків — Павла і Марти отримав контрибуцію у вигляді семи овець з бараном, амуніцію у вигляді нового кожуха, смушкової шапки, двох пар чобіт (ялових і хромових), а на додачу — жорна, три корці пашні і ткацький верстат. Верстат молодята продали кутянину Дмитрові Білику, який зі своїми п’ятьма парубками, обнадієний Столипінською реформою, взявся за ткацтво. Цей верстат я ще застану у хаті наймолодшого з Біликових синів — мого діда Кирила. І діда за верстатом ще застану. Але запам’ятаю тільки дідів силует проти залитого сонцем вікна і шурхотіння човника між нитяними струнами основи… Та ще дідом Кирилом виткані рядна, налавники, скатерки і рушники, що так тепло прикрашали наш убогий сільський побут…

Омелько ж з Тетяною виручені за ткацький верстат гроші доклали до рекрутських рублів і викупили в Омелькових сестер частину б атьківщини — обійстя на горбі над Салиповим Яром. Колишній солдат теж згадав своє родове ремесло, відремонтував старий столярний верстат і став робити людям вікна-двері, ліжка з фігурними спинками, різьблені рами для дзеркал. Таке царське ліжко стояло і в нашій холодній хаті , а на стіні висіло дзеркало у розкішній вишневій рамі, обвитій хмелем і дивними трояндами. І хоч дзеркало було здоровенне, висіло воно так, що мені важко було в нього потрапити. Навіть коли я ставала на табурет, то бачила тільки свою задерту догори голову з двома колосочками кісочок і роззявленим від здивування ротом. Ліжко й рама, поїдені шашелю, струпішалі, розсипались, коли ми, після смерті діда Омелька, переїжджали в нову хату. Золотавим, легким, як димок, пилом розпорошились…

Отак молодята й жили, і трьох старших дітей нажили: Олексу, Ганну й Тимофія. А в 1914 діда знову забрили в солдати, але тепер вже — на Першу світову з австріяками та німцями воювати. Але цього разу вже не одного, а з дюжиною сільських чоловіків, серед яких був і другий мій дід — Кирило. Повернулися з фронту у 19-му році, отруєні німецькими газами, розтривожені революційними подіями — у розорене, поруйноване революцією село. Дід Омелько як сільський пролетарій — більшовиком, а дід Кирило як заможний господар — прихильником гетьманату. В усьому іншому вони були, як від однієї мами : обидва тихі, поступливі, мовчазні. Ніхто ніколи не чув їхніх голосів, хіба лиш, коли підтакували кожен своїй жінці, яких називали — присягою . Та коли, підпивши, дід Омелько заводив пісню, а дід Кирило, помолившись, — бесіду, тоді вже підтакували їм присяги, теж дуже схожі між собою крутим, непоступливим норовом…

Із двома Тимофіями у нас також ціла комедія вийшла і знову ж через моїх бабу Тетяну: вони були такі гострі на язик, що й батюшки не проминули. Що там між духовною особою і моїми грішними бабою було, про це родинні легенди мовчать. Не вдавалися до подробиць і мої баба, охочі попліткувати навіть про себе, лиш казали, буцім приказку “дурний тебе піп хрестив” вони придумали. Авжеж, після того, як мого тата батюшка охрестив Тимофієм, хоч уже один Тимофій у хаті був. Тато казав (він і сам по святцях перевіряв, і очевидців розпитував), так співпало, що у день хрестин серед інших святих був і Тимофій, але не осінній, на якого народився його брат, а весняний. Куми розказували, нібито вони зауважили батюшці, що в хаті вже є один Тимофій, на що благочинний знову заглянув у святці і сказав: