Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

Отак вони й здибалися по дорозі в колгосп, мої майбутні баби, ще не відаючи що мною породичаються. Одна — з півнем під пахвою — дякувати за своїх дітей більшовикам. Друга — рятувати своїх дітей від Сибіру — коровами-волами, що в придане від батька Покр а та, хазяїна на все село, отримала та зі своїм Кирилом Дмитровичем нажила.

На вступ моєї баби Наталки в колгосп зглядався, будуть розказувати потому мої баба Тетяна, — увесь народ. Бідні — дивувалися, а рівня, міцні хазяї, плювалися: чого це вони, поперед громади — в пекло?

Але мої баба Наталка знали, що робили. Мине небагато часу, як у хід підуть зі скринь кованих-мальованих кожухи, свитки, хустки, чоботи, сувої полотна — за кухлик муки, за горщик круп, за мірку кукурудзи… Вчорашні товаришки моєї мами, дочки комнезамівські, ходитимуть у приданому моєї мами, як пави. Зате в маминій сім’ї, дякуючи бабі Наталці, ніхто не вмре від голоду, і в Сибір не поїде.

— Добро — наживне. Наживемо, як живі будемо, — казали мої баба Наталка, научаючи дітей, як треба душу берегти…

Якось, приїхавши з дітьми в село на початку 90-х минулого вже століття, коли почалося разом з демократією наше національне відродження, застала в хаті тітки Вери сусідку — зав’язану в старовинну ясно-жовту із золотими пасами і гірляндами предивних квітів по берегах, велику шерстяну хустку. Небайдужа до аксесуарів традиційного українського одягу, поцікавилась:

— Де ви, тітко, таку гарну хустку взяли?

Сусідка пик-мик — і гайда з хати.

— То твоєї мами придане, — гірко всміхнулися мої тітка, — в голодовку віддали її партєйному татові за ворочок квасолі… він його… хай йому Бог простить… серед баняків у ванькирі під тапчаном знайшов, як приходив до нас за продразвйорсткою з іншими партєйними. Ой, та чи одна така хустка з хати тоді пішла!..

Тільки після цих слів я зрозуміла, чому мама з тітками з такою радістю скуповують, які бачать, хустки, та приміряють їх, та милуються хмеликами-взориками, та складають барвистими стосиками у шафах та скринях… То вони так компенсували своє окрадене сусідами-катюгами простоволосе дівування.

— І ви товаришуєте?! — обурилася. — Вони вас пограбували, а ви…

— І сходимось, і сходились, бо що вони винні? То все Сталін…

— Який Сталін? Який у біса Сталін?! Він що, ходив слідом за цими… покидьками, горшки, витрушені ними, перевіряв?! Не Сталін, тітко, а люди самі один одного грабували, убивали, і досі… одні нищать, а інші дозволяють себе нищити… І прощають… Як і прощали ще й прощали!.. Як же ж ви можете?..

— Ша, не ругайся! От паль она ! Ти — як твій тато! Той теж — за правду боровся! Що було — те пройшло. Бог усіх розсудив. Он Параска Іванова, що мами твоєї дівоцькі чоботи доношувала, як бідна мучиться… О-о-ой, як же ж страждає! Гангрена… Одну ногу відрізали, а воно — на другу перекинулось… А ми ж навіть в думках не кляли її тата, що в активістах був. Мама наказували: “І не подумайте! Іван не винен! Вони — бідні, робити не хочуть, а дітей купа, треба годувати, вдягати… А що чоботи забрав, три кожухи, хустки — пусте, зате — пощадив. А інший і вбити міг, і за Урал відправити… І не подумайте навіть клясти. Вражда ні до чого доброго не приводить. А Бог сам усе бачить… І кожному воздає.

— А таки бачить… І воздає… — продовжую нашу з тіткою різку розмову через роки, випадково дізнавшись, що та сусіда у жовтій маминій хустці померла, царство їй небесне, на початку 90-х від інфляції… чи то пак від інфаркту, почувши, що гроші, які вона наскладала за все життя, згоріли на ощадкнижках. Мене з тітками теж обікрали новоявлені комнезамівці навиворіт — компартійна і комсомольська верхівка, яка під час Оксамитової революції 90-х дерибанила разом з Союзом народне добро, — але ми від цього не вмерли… Отаке воно, життя… І отаке воно, багатство… Думаю, що не за горами той день, коли це зрозуміє не один скоробагатько…

Але, на жаль, не рятує ця філософія від болю і жалю, і заходиться душа плачем, як осіннім дощем:

— Бідні, окрадені, всепрощаючі, святі мої баби-мами-тітки… Не знос и ли ви, не сход и ли… Лиш наробилися… Лиш настраждались… Хто й за що вас так прокляв, що на вашу долю випали три війни, три голодомори і одна страшна, без начала і конца , революція? Не знаю, хто прокляв, але знаю, що рятував у цьому кривавому пеклі — один Господь Бог…

Мої баба Наталка тяжко перенесли свою добровільну колективізацію, розор, злидні, голод, наругу. В кінці голодовки, вдячні Богові за врятовану родину, вони повірили : пішли в штунди (оскільки на той час уже в нашому селі не було ні церкви, ні Бога, а батюшку на Соловки відправили), стали фанатично віруючою і останнє, що зробили, аби остаточно порвати з колишнім, на їх думку, гріховним мирським життям — зібрали на оберемок і втопили у копанці єдине, що зосталося від родинного статку — дороге намисто, за разок якого їхні тато Пократ вола віддавали. Утопили на очах у моєї, і так голої й босої, мами…