Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

Яке — лякайте! Усе було набагато серйозніше. Я бабі вірила до того, що під кожною спідницею мені стало ввижатися помело! А під кожним піджаком — хвіст, а під шапкою — ріжки… Свят-свят! Мертвіючи від страху, я ходила опівночі дивитися, як чорти Данилкові город сапають, а Вусті Микитовій — дітей колишуть, або як Дем’янів Кузьма на свині з колгоспного току у свою комору пашню перевозить…

Звичайно, нічого того я, темна-невидюща, не бачила, через що мої баба Тетяна дуже засмучувались:

— От шкода! Бачиш, не дано тобі… А була б ти перваком або мізинком, як оце я, то бачила б нечисту силу вночі, як у білий день.

— Нащо їй ту вашу нечисть бачити! — сердилася мама.

— Не кажи! У житті все знадобиться! — заперечували баба Тетяна, таємниче головою похитуючи, наче їм теж ті чорти на току горох молотили та дітей колихали.

— Ой, мамо, не грі-і-іші-і-іть! — мало не плакала моя мама, та все очі до неба зводила, ніби просила Бога змилостивитись і не карати нас усіх через одних бабу.

— Не вчи мене! Я міру знаю! — гнівалися баба Тетяна. І я, що вже теж починала тривожитись за бабину душу, заспокоювалась, бо кому-кому, а мені було відомо, що баба мої з тими чортами таки знають міру.

— У мене хватило б розуму усім сільським відьмам позав’язувати спідниці вузлом над головою, а упирякам штани спустити — і пустити парадом по селу — хай світять страмом . Але — нащо?! Як вони Богові не мішають , то мені й поготів! — казали баба, сміючись, певно, уявляючи собі той парад . Я теж на мить заплющувала очі, але бачила таке , що було не до сміху… а до стиду. Ті здоровенні білі відьмачі срачери і всохли волохаті страмища упирячі мене ще довго переслідували, особливо вночі — не встигну очі склепити, як вони з усіх сторін пруть… Ве-е-е…Тьху! Тьху! Тьху! Через ліве плече, через праве плече! Згинь! Пропади! Таке дитині показувати…Свят! Свят! Свят!

Ага! Так вони, ті гріховодники, й пропадуть! Ага, налякали їх баба парадом! Вони тільки того й чекали — он як вихиляються — похваляються… А найбільше наша кутянська чорнорота, або ще — мордата, як мої баба кажуть, тобто сварлива тітка Домка — перша мастачка за межу битися і сраку показувати . Не встигне яка бідна курка сусідська забігти по дурості своїй курячій у її бараболю, або, не дай Боже, хто із сусідів на межу ступити, як тітка Домка, як труба єрихонська, вже свідків скликає:

— Ой люди добрі, ой же ж подивіться, як мене сусідоньки зі світу зживають! В межу воралися! Худобу свою в городі випасають!

— Господь з вами, Домко! Яку худобу! Яку межу! — дивуються сусіди, позбігавшись.

— А нате вам худобу! А нате вам межу! Ха-зя-ї! — закинувши на голову спідницю, Домка кланяється голою сракою на всі боки та ще й попліскує долонями по ситих сідницях — аж відляски йдуть.

— Рєч товаріща… кхи-кхи… нашої стахановки… товаріща… Домки Круцьової преривалася бурними аплодісментами, — коментує зі своєї майстерні те кіно мій тато.

— І не стидається… — стидалася за Домку моя мама і тікала в хату від чужого страму.

— А що там за крик, а драки нєт? — побивалися тим часом за новиною, з вікна визираючи, мої баба Тетяна.

— Та ж Домка… свою… цю… показує… — встидалася мама слово глупосне вимовити.

Баба ж мої навпаки, як ще були здорові, не пропускали жодного Домчиного кіна , ще й жару піддавали:

— Оце ввихається! Оце хазяйка! Любо глянути! А ви, Домко, так і ходіть — з голою сракою. Вам так набагато краще! І красу не треба наводити — брови-губи шмарувати, вся краса — на виду!

Певно, Домці бракувало такого вдячного глядача, як мої баба Тетяна. Бо увечері вона сама прибилася з нудьги зеленої під нашу хату. З усім селом пересварена, але нескорена, почепилася пазухою на воротах та й хвалить себе, аж піднебіння чорне видно:

— А я ж з вами, Ксенько, ніколи не свари-и-илася…

— То я з вами, Домко, ніколи не сварилася. Не мала коли, — усміхнулася моя мама та й пішла корову доїти.

А баба Тетяна з вікна:

— Добривчір, Домко! Ой як же ж я вас, голубонько, давно не бачила! Але нівроку, за цей час чорти вас не вхопили: такі самі гарні на твару. Проте, як собі хочте, Домко, але з голою сракою ви набагато кращі!

Це вже мої баба Тетяна самі кіно ставлять . О, це вони вміли — перебендювати: перекривляти голоси та розігрувати в ролях давнє й сьогочасне. Вони навіть голос Сталіна імітували, лякаючи мою маму, а часом і ціле радіо, що висіло у них над головою, копіювали і то на всі голоси. А про Микиту Хрущова з його бюром годі й говорити! Як їх за ті пародії не посадили, тільки один… чи то пак, одні баба знали.